АНТИЕКЗОРЦИСТ

Розділ 2: "Тридцять Шекелів"

Нічний Єрусалим зустрічав нас задушливою спекою, сухим вапняковим пилом і стародавньою, важкою благодаттю. Вона висіла у повітрі, наче густий туман, від якого в роті стояв неприємний солодкуватий присмак меду та іржі. Для звичайних людей це було Святе Місто. Для нас — мінне поле, де кожен старий камінь міг спалахнути сліпучим небесним вогнем.
Ми йшли крізь вузькі, заплутані вулички Старого Міста. Наставник у своїй білій рясі з чорним коміром прорізав темряву, наче фантом. Його кроки лунали ритмічно й сухо, як клацання костяного механізму.
— Запам’ятай, малий, — шепотів він, не зменшуючи ходу. — Святий Дух — це не лагідне світло і не милий голубок. Це паразит. Він входить у слабку людську душу й випалює її зсередини, змушуючи каятися, любити ворогів і сяяти, як стоватна лампочка. Наше завдання — викрутити цю лампочку геть.
— А як вас звати? — раптово вихопилося в мене. У Пеклі я почув лише посади та інструкції.
Він зупинився під кам'яною аркою, поправив свій вугільно-чорний комір і вперше подивився на мене згори вгору.
— Валак, — сухо мовив він, і від цього імені кам'яна стіна поруч вкрилася тонкою памороззю. — Майстер Валак. Запам'ятай, хлопче. У нашому фаху імена вирішують усе, але вимовляти їх треба тільки тоді, коли готовий платити ціну.
Ми зупинилися біля двоповерхового будинку з важкими кедровими дверима в самому центрі міста. З вікон другого поверху пробивалося неприродно яскраве, перламутрове сяйво. Дім дрижав від внутрішнього напруження.
Майстер Валак зупинився перед порогом. З тіней за нами безшумно виринули два демони-помічники в темних комбінезонах. Валак заплющив очі, задер підборіддя до неба й стишеним, але низьким, як гуркіт землі під ногами, голосом прошепотів:
— «Демони, демони, демони, демони... підніміть ви мої вени...»
Під шкірою на його передпліччях щось заворушилося. Чорні вени здулися, вигнулися й розрізали шкіру, звиваючись у повітрі, наче живі чорні антени. Вони моментально зреагували на близькість святості, вказуючи напрямок.
Валак штовхнув двері. Ми піднялися нагору.
У центрі просторої кімнати на колінах стояв молодий хлопець. Його суглоби викручувало під неприродними кутами, а обличчя було мокре від сліз і поту. Рот його був роззявлений так широко, що куточки губ тріскалися й стікали сукровицею, але замість крику він захлинався несамовитою, безперервною молитвою:
— «Отче наш, що єси на небесах... святиться ім'я Твоє... прийди Царство Твоє... не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого...»
З його рота прямо в стелю бив товстий, пульсуючий промінь сліпучо-білого світла. Щоразу, коли він вимовляв слова каяття, промінь ставав все товщим, випалюючи стелю до білого попелу. Батьки хлопця — звичайні перелякані чорти у цивільному одязі — забилися в куток, закриваючи обличчя долонями та затуляючи вуха, щоб не чути слів молитви.
— Працюємо, — коротко кинув Майстер Валак.
Він ступив у центр кімнати, розвів руки в білих рукавах і заговорив, перебиваючи молитву одержимого. Його голос став низьким, вібруючим, густим, як гаряча смола:
— Во ім'я матері, доньки і злого духа, закликаю іменем Люцифера — янгол, покинь його блінне тіло!
Повітря в кімнаті згусло. Молитовний шепіт хлопця урвався на півслові. Світло з його рота шарпнулося, спалахнуло й із гучним бавовняним звуком вирвалося назовні.
Я заплющив очі й прикрив обличчя рукавом. А коли знову розплющив їх — подих перехопило.
Над тілом хлопця витав істинний біблійний ангел — Престол. Три величезних золотих кільця, вкладених одне в одне, кружляли у протилежних напрямках. На поверхні кожного кільця пульсували, моргали та оберталися сотні людських, пташиних і звіриних очей, що випромінювали нищівну світлову хвилю.
Щоб свята благодать не випалила Валаку сітківку, демони-помічники дістали товсті загнуті голки з чорними суровими нитками й за лічені секунди прямо на ходу наглухо зашили Валаку повіки стібок за стіжком, заховавши його очі від ангельського сяйва.

#проза
#Ілля_Антонюк_Лірик
(тґк автора)