«Epistula ad Silentium»

(Не все, що повторюємо подумки двічі, може бути почутим. Краще бодай раз щось бовкнути вголос — тоді тебе помітять, бо ти дав звук. Просто... звук. Але звуки мають здатність розчинятися, як хмари в сум'ятті ночі або... )

Озера заснули у тьмяному листі,
і тиша печальна, як день...
Моє серце тьмяне, зчароване віскі,
хитається: Дзень... Дзень-дзелень.

А хмари все тяжчі. Небо знов плаче,
і сонцю не личить сезон.
Бо осінь повільно заходить і бачить,
де відстань болить в обертон...

Озера заснули у тьмяному листі,
і тиша печальна, як день...
Вином заплете мою душу в косу,
шафранову стрічку зав'є.

Птахи не співають, тож сумно, напевно,
без пісні життя — гільйотина...
А я вже задумалась: може, даремно,
плету свою долю щосили?

Коли свої тижні, місяці, роки,
живу просто в тиші — глуха...
Одна, напівсонна маруджуся доки
не знайду зручного кута.

Глибоока буденність дзвенить катуванням,
відлунює ницо в кістках.
Тебе я побачила в профіль востаннє,
можливо, що тільки у снах.

Однак скільки я ще себе пам'ятаю —
не було тебе досхочу.
Волосся, очей твоїх образ тримаю,
так довго, що граю в німу.

До літа я дні так повільно рахую,
але я подумала: «Час
запізно, занадто невчасно лікує».
Можливо, не буде вже нас?

Крізь сотні моїх вуальованих мрій,
сидиш зараз ти в самоті...
А сірими нервами ходить лиш дим,
малює життя навпаки.

Чорне пальто одне ціле з плечима —
твоє, особливе, одне...
Без погляду твого, мов сутінки, згину,
зі мною і серце моє.

Можливо, читаєш, а може — смієшся,
а може втомився... Хтозна?
Чи хочеш пливти у спіралях туману —
на жаль, біля тебе не я.

Осіння мінливість. Задуха. Астма.
І видих... Я вже відійшла.
Шкода — я для тебе не я, не прекрасна,
не осінь... Тепер лиш — зима.

Озера заснули у магії криги,
і ліс наче біла труна.
А світ так подібний на прибраний цвинтар.
На жаль, з нами сталась...
не я.

якийсь печальний жовтень 2025

#поезія
#Ivelle_P
(тґк автора)