Але як вирішити цю проблему?

Зробити навчальну програму актуальною? Налагодити зв'язки із європейськими театрами (повторюю, ЄВРОПЕЙСЬКИМИ, не з їбyчими пшеками та литовцями, які в мистецькій еволюції просyнyлись на пів сходинки далі за нас) та школами для переймання мистецьких технік та методів? Це щось зі сфери фантастики: дуже важко для реалізації й навряд загалом можливо.

Альтернативний і куди більш дієвий метод ще у 1967 році представила Валері Соланас.

Жінки мають повстати й влаштувати революцію. Здійснити геноцид чоловіків, захопити всю владу в країні, ліквідувати усі наявні державні інституції, автоматизувати їх та нарешті влаштувати буття в правильний спосіб.

Річ у тім, що як і в державі, усі ключові позиції в культурі, та театрі зокрема, узурпували чоловіки. Художні керівники, режисери, сценографи, актори — це здебільшого ВІН. А, як каже Соланас, чоловіки — біологічно неповноцінні, емоційно обмежені та загалом природно злі істоти (через дефектнy Y-хромосомy).

До речі, певна кількість чоловіків цілком може вижити, якщо добровільно відмовиться від своєї гендерної ідентичності та пройде процедуру повної кастрації. Ці "колишні чоловіки" стануть слугами жінок й працюватимуть на остаточне знищення старого патріархального порядку та чоловічого родy загалом.

Лише після цього, можливо, в Україні з'явиться сучасне мистецтво.