Я виїхала з України на два тижні — і раптом моя терапія та супервізія стали напрочуд насиченими.

У терапії почали підніматися особисті теми, до яких я начебто вже не раз наближалася, але чогось важливого не помічала. У супервізії стало видимим те, як я обходжуся з безсиллям — своїм і чужим. З’явилися сни, багато почуттів, тілесних реакцій, зв’язків між речами, які раніше існували ніби окремо.

І я подумала: можливо, ось вона — ще одна ціна адаптації до життя у війні.

Не обов’язково весь час гостро боятися. Не обов’язково щодня думати про війну. Можна працювати, читати, зустрічатися з людьми, жартувати, будувати плани — і водночас значна частина психічної енергії буде йти на те, щоб просто залишатися функціональною всередині тривалої небезпеки.

Щось у нас не зникає. Воно чекає.

Чекає трохи більшої тиші. Трохи меншої кількості сигналів небезпеки. Моменту, коли не треба весь час тримати внутрішні конструкції, щоб жити далі.

І тоді починає розморожуватися відкладене: страх, лють, безсилля, горе, старі особисті історії. Не тому, що на відпочинку стало гірше. Можливо, тому, що нарешті з’явилося трохи місця це відчути.

Я не хочу романтизувати виїзд. За межами України не стає автоматично безпечно: новини й близькі залишаються вдома, а війна їде з нами всередині. І я знаю, що можливість хоча б ненадовго змінити простір є далеко не в усіх.

Але мені хочеться сказати інше.

Якщо зараз вам важко щось усвідомлювати, проживати, змінювати; якщо терапія рухається повільно; якщо немає сил торкатися старих ран — можливо, ви не уникаєте себе і не недостатньо стараєтеся.

Можливо, величезна частина вашої роботи зараз невидима.

Ви адаптуєтеся. Утримуєте буденність. Працюєте. Дбаєте про інших. Збираєте себе після ночей, у яких знову були тривоги й вибухи. І психіка відкладає те, що не є терміновим, навіть якщо воно важливе.

Тому не все потрібно негайно усвідомити. Не все — пропрацювати просто зараз. Не кожна внутрішня нерухливість означає, що з вами нічого не відбувається.

Це, скоріше за все, не застій.
Психіка тримає життя. До решти ми повернемося, коли стане хоч трохи безпечніше.