Люблю осінь. Вона про турботу. Про себе, про інших, про близьких. А близькі восени тааак потрібні. Дуже жіночий цей осінній стан: зібрати вирощене, зберегти те, що вдалося, усіх нагодувати, перевірити, чи ніхто не змерз. Курточки, кофтинки, ковдри. Зранку кава вже просить чогось теплого поруч, увечері хочеться супу, какао зі спеціями й щоб усі були вдома. Хоча «всі вдома» тепер для мене звучить зовсім не так, як колись. Мами вже немає. Донька виросла й живе своє доросле життя. Стосунки, які тривали більшу частину мого життя, закінчилися. Тепер удома я і три коти — досить переконлива, треба сказати, компанія. Особливо якщо врахувати, що кожен із них має власну думку щодо мого розкладу, харчування, сну й кількості уваги, яку я повинна приділяти справді важливим речам. Я вчуся жити сама. Не в сенсі «мені ніхто не потрібен». Навпаки. Люди потрібні. Тепло потрібне. Руки, голоси, зустрічі, «як ти?», можливість притулитися й не бути сильною — усе потрібне. Просто тепер мій дім не тримається на присутності іншої людини. І моє життя теж. Колись, у 43, я пішла в магістратуру з психології — робити те, чого хотіла ще в 16. Тоді попереду були курсові, заліки, іспити й дуже багато цікавості. Тепер я психологиня. У мене велика приватна практика, терапевтичні групи, групи підтримки, читацький клуб. Я знову приходжу в нову навчальну групу — і раптом помічаю, що продовжую дивитися на себе переважно через те, чого ще не зробила. Не виконала. Не завершила. Не підтвердила. Не дотягнула. Ми взагалі дивовижно вміємо жити серед власного врожаю й бачити тільки порожні грядки. Знецінення часто має вигляд не жорстокої внутрішньої критики, а цілком пристойної скромності: «та що там», «мені ще вчитися й учитися», «інші значно більше», «ось коли закінчу — тоді й матиму право». І право весь час відсувається ще на один крок. Тому я вчуся привласнювати зроблене. Не перебільшувати й не вигадувати собі корону. Просто не викреслювати з власної історії роки практики, тисячі сесій, створені групи, складні рішення, пережиті втрати й людей, поруч із якими я змогла залишитися. Привласнити — не означає зупинитися. Це означає не починати кожен новий шлях так, ніби до нього тебе не існувало. Осінь добре вміє показувати обсяг. Навесні все тільки обіцяє статися. Влітку росте, квітне, вимагає води й уваги. А восени можна нарешті зупинитися й подивитися:Що в мене виросло? Що я створила, витримала, завершила? Що збереглося завдяки моїй турботі? Що не прижилося, скільки б я не намагалася? Що варто забрати із собою? А що час залишити землі? Це стосується не лише роботи. Іноді врожаєм року стає не новий проєкт, не диплом і не зароблена сума. Іноді врожай — це стосунки, з яких вдалося вийти. Межа, яку нарешті вдалося поставити. Втрата, після якої ми продовжили жити. Доросла дитина, яку вдалося відпустити. Дім, що навчився триматися на нашій власній присутності. Ми звикли називати досягненням те, що можна показати. Але велика частина дорослої праці відбувається всередині й не має сертифікатів. Вересень іще трохи літній. Красивий, зібраний, легкий. Прилітає з вітром, як Мері Поппінс. Відчиняє вікна, наводить лад, нагадує про правила й наслідки. Дістає зі своєї бездонної сумки нові зошити, теплий шарф, кілька несподіваних зустрічей і бажання почати щось спочатку. Тільки почати спочатку — не означає перекреслити все попереднє. У нове життя ми входимо не порожніми. Приносимо туди своїх померлих і своїх живих. Завершені стосунки. Дорослих дітей. Старі тексти. Нові звички. Втрати, витримані настільки, наскільки взагалі можна витримати втрату. І себе — ту, яка все це прожила. Мій день сьогодні звичайний: клієнтський, навчальний, домашній, котячий. Лука, Міла й Жужа контролюють порядок. Донька живе своє доросле життя. Я живу своє. Теж доросле. Дивне. Складне. Моє. А улюблене слово, здається, не змінилося — цікавість. Цікавість — це ж майже збудження. Хіба вона може бути неприємною? Тож заходь, Вересню. Розташовуйся. Подивимося не тільки на те, чого нам іще бракує. Подивимося, що ми вже виростили.