Побачила сьогодні цю фразу: найнадійніший спосіб позбавити людину її власного життя — переконати, що вона мусить жити для інших. І подумала, що для цього навіть не потрібні ґрати. Достатньо виростити людину хорошою. Такою, яка не засмучує. Не відмовляє. Не створює проблем. Розуміє інших раніше, ніж вони встигають щось пояснити. Витримує. Підлаштовується. Входить у становище. Людиною, якій соромно хотіти чогось лише для себе. Іноді це справді схоже на любов. Ти дбаєш, підтримуєш, залишаєшся поруч. Відкладаєш свої бажання — не назавжди, звісно, просто зараз не час. А потім одного дня помічаєш, що «не час» триває вже пів життя. І найскладніше навіть не звільнитися від чужих очікувань. Найскладніше — почути під ними власне бажання. Не велике призначення. Не правильну відповідь на запитання «як треба жити». А просте: чого хочу я? Не замість любові до інших. Не всупереч близьким. Не в егоїстичному вакуумі. Просто визнавши нарешті, що моє життя — теж чиєсь життя. І класти його на вівтар, навіть дуже пристойний і морально схвалений, — не найвища форма любові. Можливо, це взагалі не любов. Бо любов, яка вимагає мого зникнення, надто дорого мені коштує.