Ми часто боїмося руйнувати.Тягнемо те, що вже не дихає, сподіваючись, що воно оживе від нашої ніжності чи терпіння.Склеюємо тріщини, підпираємо конструкції, що розсипаються,і називаємо це любов’ю, вірністю, терпимістю.Хоча насправді — це страх.Страх побачити правду.Є речі, які не вартує рятувати.Не потрібно лагодити те, що завершило свій цикл.Руйнація інколи це початок простору,в якому може народитися щось живе.Те, що померло, може бути відпущене через повагу до себе і до життя, яке рухається далі.І там, де падають старі ролі,де згорають у вогні ілюзії й бажання бути «правильною»,з’являється місце для сили.Сили не про жорсткість — а про чесність.Про здатність дивитися на світ і на себе прямо,без потреби виправдовуватися, зменшуватись чи бути зручною.Сила не робить жінку різкою.Вона робить її справжньою.Відповідальною за свої рішення, а не винною за свою присутність.Вина шепоче: я не маю права бути такою.Відповідальність каже: я знаю, що роблю, і не зрікаюся себе.І тоді межі стають не стінами,а природним продовженням гідності.«Так» звучить спокійно.«Ні» теж.Бо вони народжуються з ясності, а не з боротьби.Коли жінка перестає вибачатися за свою силу,вона перестає ламати себе заради тиші.Вона не доводить свою цінність — вона живе з неї.Не тисне світ, але й не дає світові стишувати її голос.Руйнація стає не бурею, а очищенням.Сила — не пожежою, а корінням.Правда — не загрозою, а домом.І там, у тиші після грому,починається справжнє життя.Приходьте поговорити про Калі, якщо прямо зараз вона прийшла і руйнує щось у Вашому житті. Щось я дуже поважаю її останнім часом😋Це я натякаю, що маю трохи часу для разових консультацій, а може і на пару постійних клієнтів