31 грудня 2025

Завтра я планувала вже не працювати. Закрити ноутбук, підвести риску, дозволити собі тишу і мандариновий ранок. Але зʼявився дзвінок. Той, який не сплутаєш ні з чим — із фронту. Клієнт, військовий. Той, з ким відстань між сесіями завжди довша за найдовшу паузу. Не тому, що так треба — а тому, що поки вони не виходять на зв’язок, я не знаю, що з ними там… І коли він написав — я зловила себе на тому, що першою хвилею не робота включається, а радість.Живий. Є. На звʼязку. Хоче говорити.

І виходить, що моя остання консультація цього року буде саме з ним. І я не знаю — це знак, чи просто життя так розставило акценти. Але відчуваю щось дуже важливе в цій точці. Мій 2025-й був про людей. Про тих, хто тримається, коли іноді вже нема чим. Про жінок, які чекають. Про чоловіків, які повертаються мовчазні. Про сльози, що стихають у теплих руках. Про сміх у кабінеті, коли вже й не вірили, що знову буде сміх. Про кордони, і ті що знаходяться та вибудовуються і ті, що м'якшають. Про любов, яка не завжди легка, але завжди жива. Цього року я бачила, як болюче проростає надія. Як хтось вперше дозволяє собі злість. Як хтось вчиться запитувати «А як мені?»Як хтось виходить з темряви повільно, але впевнено. І мабуть тому мені так цінно, що завершую рік саме з військовим. Наче Всесвіт каже: залишайся. Будь. Слухай. Тримай простір. Бо іноді це і є робота. І подарунок. Я не знаю, яким буде 2026. Але дуже хочу, щоб у ньому було більше життя, ніж втоми. Більше повернень, ніж втрат. Більше звʼязку — людського, теплого, справжнього. Теплого нам року. Тихого в серці. І світлого всюди, де це можливо.