Коли здається, що все зрозумілоСьогодні зранку, під час сніданку, я гортала стрічку інстаграму.І натрапила на відеонарізку з фільмів, підписану словами: «коли єдиний, кого ти хочеш вразити, — це ти сам».І там — десятки сцен. Танці, сміх, яскраві обличчя.І майже в кожній — щось неправильно прочитане. Наче хтось узяв фрагменти болю і назвав їх «свободою».Або зібрав у один ролик погляд людини, яка втратила чи загубилася і сказав: дивіться, як вона щаслива.Ми так часто помиляємося, коли дивимось на інших.Коли бачимо, як хтось сміється після втрати — і вирішуємо, що все минуло.Коли хтось танцює — і ми думаємо, що це радість.Але ні, ми не можемо знати.Не здогадуємося, яку темряву людина вчиться нести без захисту.Не розуміємо, що за агресією часто стоїть біль, який ніхто не витримав поруч.Кажуть: ніколи не знаєш, яку битву веде всередині себе людина — тож будь обережним.І це правда, яку варто пам’ятати щоразу, коли хочеться зробити висновок про чуже життя.Пригадалося, як часто у тих самих нарізках показують сцену з фільму «Руйнування» з Джейком Джилленголом.Його танець на вулиці, який багато хто трактує як прояв дикої внутрішньої свободи.А насправді — це тіло, яке не може більше мовчати.Чоловік, який щойно втратив дружину, не здатний відчути горе.Він танцює не від радості — він танцює, бо не може дихати.Танець стає єдиним способом хоч якось прожити те, що не вміщається в слова.І, можливо, саме тому — перш ніж робити висновки про чужі історії —варто просто подивитися уважніше.Не на те, як, а на те, чому.Бо часто там, де нам бачиться «легкість», — живе біль, який став рухом.Будьмо один до одного ніжними🙏