Розкажу історію-казку про дівчинку Оленку. Жила-була дівчинка Оленка, прийшла вона якось до психолога із запитом «хочу проявлятись в роботі, щоб більше заробляти». Говорила Олена тихо, виглядала скромно, майже кожну сесію казала, що все добре і починала розповідати різні історії. І тільки під кінець сесії десь мимохідь вона могла проронити, що чоловік не ночував вдома, чи що син обізвав, чи що на роботі скорочення. Олена хотіла, щоб їй допомогли, але заборона «жалітись», заборона «виносити сміття з дому», заборона «говорити погано про своїх»— змушували її просити про допомогу своїм виглядом, станом, але не словами. І не говорити зайвого. Навіть психологу. Така ізоляція зводить з розуму. В прямому і переносному значенні. Всередині наростає відчуття безсилля і самотності. А потім як наслідок зʼявляється карʼєризм, бажання бокальчика, скроллінг, уникання зустрічей з друзями, незрозуміла тривога, солодке, серіали і книги запоєм. Олена як і більшість клієнтів прийшла із соціально схвальним запитом. Маючи всередині дуже багато не сказаного. Так і зʼявляється заплутаність:Що є норма? Яка я справжня? Чого я дійсно хочу?Повірте, повернути собі здатність бачити реальність — це довгий шлях. Набагато легше закривати очі, бо так звично. Бо тоді ніби на хвилину і не боляче. Ага тільки усвідомлюючи реальність ми можемо на неї впливати. Як вам розбір? 🔥