Як монгольський етнофашизм пояснює, чому Польща не нападе

Сьогодні у The Hu вийшов третій альбом - «HUN», монгольською «людина». Ви їх чули, навіть якщо думаєте, що ні: горловий спів, морін хуур, Елтон Джон зве їх гуртом року. Гарний привід перекласти, про що вони, власне, співають.

«Слухай - і бійся! Слухай - і схиляйся! Слухай - і падай на коліна! Слухай указ великого хана!»

Це «Gereg», трек із дебютника: від імені ханського гінця з золотою пайцзою - табличкою, предʼявнику якої корилися всі. Це не лірика про гінця. Це наказ тобі, слухачу. Імперська пропаганда XIII століття збирає стадіони - і нікого не лякає.

Схуялі?

Перша відповідь, з зали: на всю Монголію два з половиною монголи, три з яких працюють у Китаї. Смішно, але нє, не воно.

Друга, трохи інтелектуальніша: час усе поховав, Чингісхан тепер як Рим - бренд на футболці. Ага. Рим був «безпечно мертвий» пʼятнадцять століть, а потім прийшов один лисий - і mare nostrum знову стало планом бойових дій. Дистанція знеболює не назавжди, а до запитання. Втім, я все ще інколи думаю про Римську імперію.

Третя - справжня, як завжди душна: Внутрішня Монголія. Автономний район Китаю; монголів у КНР майже вдвічі більше, ніж людей у самій Монголії. У 2020-му Пекін узявся витісняти там монгольську зі шкіл. В Улан-Баторі люди вийшли на вулиці - держава промовчала так, що було чутно з орбіти. Бо девʼять десятих експорту Монголії їде в Китай.

Формула: Міф величі - «ми були великі» - співай на весь світ: The Hu за нього отримали орден Чингісхана від президента. Міф кривди - «у нас забрали, нам винні» - ані слова. Бо в кривди є адреса, а в Пекіна - твоя економіка. Монгольський етнофашизм закінчується рівно там, де Китай може дати пизди.

(Так, знаю, не фашизм - нема ні держави-проєкту, ні «відродження через насильство». Заголовок - ради хайпу)

Перемикач має три положення; два інших ви знаєте особисто.

Друге - недавно вйобаний Орбан. Шарф із Великою Угорщиною, Тріанон у кожній другій промові. ЄС «карав» його пʼятнадцять років резолюціями і стурбованістю - настільки ніжно, що на цьому можна вигравати вибори: «Брюссель тисне» продає реваншизм краще за рекламу. Прибрали Орбана власні виборці - і не за Тріанон, а за лікарні й корупцію. Архів лежить де лежав і чекає наступного орендаря.

Третє - Навроцький. Репарації з Німеччини, ексгумації як умова відносин, вето на допомогу українцям - міф кривди тисне туди, де не відповідять. Але слідкуйте за руками: жоден польський політик не каже «Львів наш». Хоча ягеллонський міф - «від моря до моря (ад мора да мора, хуй ми викреслимо звідси ВКЛ)», Креси - в культурі живісінький. У політиці - нуль. Чому? Ціна. Територіальний реєстр коштує розвалу НАТО, сварки зі Штатами і подарунку Москві. Політик обирає редакцію міфу за прайсом покарання. Польський дозволяє мартирологію, монгольський - нічого.

І ось відповідь на істерику «Польща нападе». Ні. Дрібний тиск Навроцького - не прелюдія, а доказ, що дорогий реєстр закритий. Якби «Львів» продавався - його б давно монетизували: він електорально вартий більше за ексгумації. Те, що весь польський політикум товчеться на репараціях і кістках - ринковий сигнал: вхід заборонено. Ви чуєте не барабани війни. Ви чуєте, як міф треться об стелю, яку не може пробити.

Зі смішного: версію з барабанами взагалі продає конвеєр російського ІПСО. Москві треба, щоб усі імперські міфи «завжди детонували» - інакше доведеться пояснювати, чому єдина країна, де стеля не спрацювала, - вони самі.

Чесний хвіст: «не нападе» = «за нинішнього прайсу». Стеля - це НАТО, Штати в Європі, наша здатність воювати. Посиплються інституції - підніметься стеля, і орендар на архів знайдеться. Тривожитись можна. Не за поляків - за стелю.

Поки що слухайте горловий спів спокійно. Це просто музика. «Поки» тут - оперативний термін.

P. S. Сталін якось спитав, скільки дивізій у Папи Римського. Через сорок з гаком років Папою став Кароль Войтила - поляк, з нації, яку сусідні імперії тричі різали, а після третього разу письмово оголосили, що її більше не існує. Дивізій у нього так і не зʼявилось. Імперій, які питали, - теж.