Мій дід казав: «Кожен має щось залишити по собі. Сина, або книгу, або картину, збудований тобою будинок, або хоча б зведену з цегли стіну, або пошитий тобою пару черевиків, або сад, посаджений твоїми руками. Щось, чого за життя торкалися твої пальці, у чому після смерті знайде притулок твоя душа. Люди дивитимуться на вирощене тобою дерево чи квітку, і цієї хвилини ти будеш живий». Мій дід казав: «Не важливо, що саме ти робиш, важливо, щоб усе, до чого ти торкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як раніше, щоб у ньому залишалася частка тебе самого. У цьому різниця між людиною, що просто стригне траву на галявині, і справжнім садівником, — казав мені дід. — Перший пройде, і його як не було, але садівник житиме не одне покоління». Рей Бредбері, 451 градус за Фаренгейтом
Я колись розкажу, що робив мій дідусь. Як його першого привезли літаком в Харків після визволення під час Другої світової війни. І він керував відбудовою електростанції. Як він на Слобожанщині побудував найпотужнішу ТЕЦ. Він багато що зробив, щоб залишити тепло і світло людям. Пішов і я полагоджу електрику. Щоб було і тепло і світ. І щоб було красиво.