Статистика telegram каналу - @katyasuprun

Логотип телеграм спільноти - Катя. Вино. Кіно. Розмови 2021-06-05

Катя. Вино. Кіно. Розмови

Кількість підписників:
778
Фото:
Відео:
 
Посилання:
41 
Категорія:
Блоги
Опис:
Тут я буду ділитися різними цікавими історіями, книжками, фільмами і всім іншим, що я не хочу лишати лише собі. Будьте котиками і підпишіться.

Кількість підписників

Середній перегляд на повідомлення

Історія змін лого

Поки що змін не зафіксовано

Історія змін назви

Поки що змін не зафіксовано

Історія зміни типу аккаунта

Поки що змін не зафіксовано

Історія зміни статуса

Офіційно не підтверджена
2022-05-25

Стіна канала Катя. Вино. Кіно. Розмови - @katyasuprun

​​Падав серпневий вечір
На вулиці пахло прохолодою, навколо було яскраво від красивих людей. 
Це Київ. Я люблю його за людей.
Пролунала повітряна тривога…
Концерт, куди мене покликала подруга, відклався на невизначений час. Її чоловік, мій друг, на війні. Ми всі на війні, просто ми в тилу, а він ні. 
«Балістика і бік Київщини».
«Без подальшої фіксації. Київщина - чисто. Загроза балістики триває до відбою». 
Ми ж всі читаємо моніторингові канали. 
Відбій. 
Я тут вони. Любов. Dakh Daughters. 
Багато співають про війну. 
Зробили чутливу пісню на вірші Вікторії Амеліної. Письменниці, яку вбила російська ракета минулого літа в Краматорську. 
Там було про втечу з дому. Про те, що дім з собою не забрати. Кадри з Маріуполя і розбитих наших міст. В натовпі жінка обіймала подругу, яка гірко плакала від цих слів і музики. Мабуть, вона тікала звідти… я не знаю, але так здалося. 
Знову повітряна тривога. 
Мапа укриттів на екрані. Чекаємо продовження.
Далі був Тичина, Семенко та Плужник. 
А ще, звісно ж Rozy / Donbass. 
Я плакала. Я завжди плачу під цю пісню і цю музику. Не від горя. Не знаю. Просто вона дістає з мене щось таке, що можна виплеснути тільки через сльози. 
Ми не дочекалися кінця. Треба бігти додому. Бо комендантська година. Бо треба встигнути. 
Не знаю чи це все можна назвати словом «концерт». Не впевнена. Але було красиво. Була гарна музика. 
Цей текст вам, моя читачко) 
Ви сказали, що читаєте мій канал, а я ж сюди майже нічого не пишу. Тепер спробую писати 😉
624
24-08-14 19:20

Заходьте сьогодні на стрім) поговоримо про всяке різне)
https://www.youtube.com/live/QXNDfYeUqso?si=jBg2D8yWLlFt9N0e

1100
24-06-15 13:47
🔥🔥🔥Як же круто розмовляти з автором улюблених пісень. Андрій крутий, його музика крута і розмова вийшла такою ж. На моєму каналі сьогодні вийде прем'єрою о 19:00. Підписуйтесь, вподобайкайте, і звичайно добре слово напишіт у коментах, або не добре. То вже ваші справи.
🔴ДИВИТИСЯ 👉 https://youtu.be/ulhS1LGwCc4
1900
23-08-05 16:22
​​Ця книга стояла в мене на поличці пару років. Десь на початку червня цього року я взяла її до рук, але відклала, потім за пару тижнів взяла вже знову, але по рекомендації. Це був її час. На перших сторінках я подумала, що живу одразу всі життя всіх головних героїв одночасно.
Потім я задумалася про те, що треба жити саме таке життя. А потім про те чи варто його жити саме так.
Я люблю великі форми, великі романи, великі ідеї. Тому я люблю Камю і Сартра, Пруста і Фіцджеральда, Бегбедера й Уельбека, Підмогильного і Йогансена.
Тепер люблю і Кундеру.
Якби я прочитала таку книгу 10 років тому, вона б захопила моє серце і розум. Тепер я вже можу оцінити трохи більше.
Але читати про себе завжди цікаво. Тільки великі майстри можуть написати про кожного.
Думаю, що з часом і полюблю і Джойса. Його час підходить.
1700
23-08-02 13:56
15 червня 2023
Тепле сонце ніжить мене крізь листя дерев.
Я пишу план дій на завтра і наступний тиждень, призначаю зустрічі та інтерв'ю.
Третя повітряна тривога від початку дня. Гул машин у відкритому вікні глушить сирену. Її майже не чути.
У сусідньому промінчику сонця на підлозі розтягнувся кіт. Я не хочу його турбувати. Він смішно мурчить і розповідає мені, як пройшов його тиждень поки мене не було вдома.
Заварю собі кави.
Спробую жити.
Відбій. Тривога тривала 23 хвилини.
1600
23-06-15 15:48
​​Кара-Даг, вино і самоси. 2013
Вчора був день довгих розмов із собою. Розмов про все.
А ще був один дуже важливий спогад. Я йшла містом і побачила сітілайт бригади Кара-Даг.
Мене пробрало до мурах і наче перекинуло на 10 років назад.
У літо 2013 року. Моя подруга те літо проводила в Коктебелі і покликала мене на свій день народження. Я не вміла тоді (зараз теж) відпочивати і відпустка здавалася чимось занадто складним, тому я поїхала просто на вихідні. Маршруткою Дніпро-Коктебель.
Це була класика. Білий нічний Мерседес-спринтер. Я їхала сама на відміну від усіх пасажирів, тому водії вирішили, що зручніше буде, якщо я їхатиму з ними на передньому сидінні.
Нічого такого, якась пара слів: Чому сама? Де зупиняєшся? Бла-бла-бла. І нічна поїздка у Крим через Чонгар.
Я приїхала рано вранці. Мене зустріла подруга і ми пішли на наше місце. Власне це був кемпінг на початку нудистського пляжу, прямо поруч з баром «Я люблю тебя жизнь». Там, в цьому барі, і працювала, тусила, була Оксана. (Якщо чесно я досі не знаю що вона там робила). Потім було море, пісок, вино, ром, самоси, якісь люди. Барабани, гітара, розмови на пляжі під зоряним небом. І хтось постійно говорив, що треба сходити на Кара-Даг.
Ми ночували у наметі. Один двомісний намет на приблизно 6 людей. Всі це знали і пішли спати деінде. Я шкодую, що я не пішла спати десь на пляжі)
Зранку, коли всі ще не знайшли себе, я пішла собі на Кара-Даг.
У свій перший день у Коктебелі я бачила тільки нудистський пляж, але це зовсім інший світ. Дорога на Кара-Даг була через сотні пляжників з чебуреками та пивом, ринок, кіоски з магнітами і все таке. Потім був кримський краєвид під палючим сонцем та гарячим вітром.
Я йшла поза простором і часом. Потім сиділа на скелі, дивилася на море і плакала через те, що я можу це бачити. В мене і зараз це є перед очима. Через 10 років. Я пам’ятаю колір води та запах трави.
Я ніколи не почувалася з Кримом «на ти», в мене не було дитячих спогадів про море. До цього я була там зовсім малою з мамою і вже років у 19 у Казантипській затоці.
В цей день це став мій Крим. От там в ту мить на Кара-Дагу. Не хотілося йти назад, не хотілося нікого бачити. А просто бути там і стати одним з тих каменів.
Я прийшла назад до нашого бару вже під вечір. Там знову був ром, море і зорі.
Наступного дня я мала їхати.
Я тоді заснула на пляжі і мружилася від сонця, тому згоріла блискавкою на лобі як Гаррі Поттер.
Я була червона, солона від моря, з піском в одязі та взутті і чекала на свій Мерседес-спринтер "Коктебель – Дніпро".
Мене забрали ті самі водії, що і привезли туди. Але цього разу наша розмова зовсім не вдалася, бо я не знала відповіді на жодне їхнє питання про вартість житла, прогулянки на катері, кількість магазинів та щось там ще.
Ну а ще я була червона, солона і у піску.
Зі мною був от той краєвид з Кара-Дагу, колір моря і завивання кримського вітру. Тоді я пообіцяла собі, що від того літа 2013 року буду їздити в Крим щороку…
Ця поїздка багато чого змінила в моєму житті, а люди які були там тоді залишають поруч і зараз.
Стільки всього відбулося з того моменту, а хочеться домашнього вина, самосів з овочами і щоб пісок тріщав на зубах, але понад усе, щоб люди, які втратили там свій дім, могли повернутися.
2300
23-03-11 12:06
«Хіросіма» від Джона Герсі
Нервовим і занадто вразливим до теми напевно читати не варто, тут вирішуйте самі, бо це розповіді людей, які вижили після вибуху ядерної бомби.
Це Їхні історії під час вибуху, одразу після та історії їхнього життя.
Для мене це в першу чергу журналістський текст, про те як задокументовано історію. Про те, що відбувається і зараз.
Спочатку цей репортаж був опублікований у The New Yorker 31 серпня 1946 року. Весь випуск – це був один репортаж.
Згодом текст опублікували, як книгу, а в 1985 році з’явився останній розділ книги проте, як ці 40 років прожили хібакуся (так в Японії називали людей, що вижили після ядерного вибуху).
Все це наштовхує на думку про те, як це змінило (перекреслено) не змінило світ.
Він жорстокий та нахабний, а realpolitik вирішує більше за задекларовані цінності.
От. Нічого нового.
Тепер я перечитую «1984», і не дарма.
1800
23-02-28 20:22
«Зельда» Теріз Енн Фаулер
Якось я пообіцяла подрузі, що привезу їй у Францію цю книжку, коли прочитаю.
Її мені порадила інша подруга. Каже: «От є книжка, точно тобі. Читай!»
Я знала, що Зельда та Скотт Фіцджеральди багато жили у Франції, знала, що це історія шаленого кохання та важкої хвороби, але не знала наскільки вона красива та складна.
Останню сторінку я перегорнула як раз, коли мій потяг прийшов на станцію Avingnon Center у Провансі.
Якось я не уявляла, що Фіцджеральд жив от так, як писав і кохав от так, як писав.
Це не класична біографія Зельди Фіцджеральд. Це художня біографія, яка заснована на листах, спогадах і свідченнях, які є про родину Фіцджеральдів.
І після цієї книги Ґемінґвей не такий вже і герой, але хто знає хто з них правий.
Єдине чого хочеться – ще і ще читати Фіцджеральда, бо все що він писав, писав разом з нею, або про неї.
А ще хочеться не відмовляти собі у пригодах і коханні, бо тоді життя виглядає життям.
Книга у Франції, там де їй і місце, там де Зельда і Скотт пройшли крізь всі свої кризи, розчарування та зради, але лишилися разом. Місію виконано.
1900
23-01-22 15:14
​​За весь цей досить довгий і досить темний у всіх сенсах період рої думок в моїй голові заплуталися та переплуталися тисячі разів.
Часто те про що я думаю здається абсолютно непотрібним або не на часі.
От зараз подумалося, що всім насправді все одно що саме відчувають люди.
Я не люблю соцмереж. Це просто вигаданий світ.
От там точно всім все одно
Більш талановиті маніпулюють менш талановитими, закручують один одного у вир підписок, лайків, банів та репостів.
Важливо не загубити відчуття «не все одно» в реальному житті.
Не припиняти турбуватися, слухати та говорити важливі речі близьким людям.
Не забувати любити.
Збережу це собі тут.
2300
22-12-27 17:32
​​Кожен раз як відкриваю цей канал я хочу сказати щось важливе. Важливе в першу чергу для себе.
Це не такий простір, як в інших соцмережах. Там, у калейдоскопі фото і текстів, завжди все губиться.
Там я серед мемів про єблю на Щекавиці, іранських дронів, доставкою з МакДональдз та ексгумацією тіл загиблих в Ізюмі.
А сюди я захожу і сама перечитую все що, тут вже є.
Хоча для тебе це так само сповіщення чергового чату в Телеграм.
Не розумію як балансувати між життям і вигадками. Все одночасно перетворилося на все.
Між грандіозними планами на наступний рік та горизонтом планування максимум у дві години ховається реальність.
Реальність між розмовою з татом про імовірність застосування ядерної зброї і приміркою капелюшка в магазині.
Це якийсь дивний і дикий стан, який так складно зрозуміти. Тому я намагаюся втекти.
Втекти кудись в себе, у свій вигаданий світ, який я типу можу контролювати.
Оце сакральне питання кінця лютого «Як ти?» перетворилося на безліч інтерпретацій реальності.
Вже мало хто каже правду і мало хто реально хоче її знати. Дуже багато речей стали неважливими, багато людей стали не цікавими, багато дій стали марними.
Але я тут, я пишу цей текст, бо хочу залишити його собі, щоб не вигадувати відмазок про те, як все було просто і зрозуміло.
Я нічого не розумію. Я шукаю.
Пошук того, що має значення дуже складний, він дається важко, а ще важче вирватися з-під ковдри вигаданих обставин і подивитися на себе і світ навколо інакше.
Мені це потрібно, щоб зафіксувати себе.
А капелюшки все-таки гарні, треба якийсь обрати.
2300
22-09-27 16:54