Сьогодні вже четверта річниця з того дня, як Росія вирішила, що може стерти з карти Україну.Чотири роки. Чотири, сука, роки війни.Якби мені тоді сказали, що ми вистоїмо, я б повірив. Але що ми не просто вистоїмо, а дамо по зубах армії, яку вважали «другою в світі», ось це тоді здавалося чимось з розряду фантастики.Ми довели головне, у нас є армія. Не парадна, не показушна, а справжня. Жива. Зла. Уперта.Та, яка тримає позиції, коли по тобі луплять усім, що в них є.Та, яка контратакує, коли, здавалося б, вже нічим.Та, яка вчиться швидше, ніж ворог встигає переписати свої методички.Але давайте чесно. Ця війна розкрила не тільки силу, вона розкрила і гниль -корупцію, кумівство, тупість окремих начальників, бардак в управлінні.Іноді більше дратує не ворог перед тобою, а хаос за спиною.Ми занадто часто платимо кров'ю за чиїсь помилки.Занадто часто хлопці витягують на характері те, що мало бути забезпечено системою.Незважаючи на це все, ми тримаємося. Не завдяки. А всупереч.За чотири роки ми стали іншими. Жорсткішими. Досвідченішими. Злішими.Ми навчилися воювати, адаптуватися, навчилися не вірити гучним словам, а вірити тим, хто стоїть поруч в окопі.Я дуже хочу, щоб цей рік став останнім роком цієї війни.Щоб ми зробили висновки. Щоб армія стала не просто сильною, а сильною і справедливою всередині. Щоб помилки були розібрані, а не зам'яті. Щоб після перемоги нам не довелося воювати вже між собою за елементарний порядок.Чотири роки тому нас хотіли зламати за три дні, не вийшло. І не вийде.