Сьогодні вже четверта річниця з того дня, як Росія вирішила, що може стерти з карти Україну. Чотири роки. Чотири, сука, роки війни. Якби мені тоді сказали, що ми вистоїмо, я б повірив. Але що ми не просто вистоїмо, а дамо по зубах армії, яку вважали «другою в світі», ось це тоді здавалося чимось з розряду фантастики. Ми довели головне, у нас є армія. Не парадна, не показушна, а справжня. Жива. Зла. Уперта. Та, яка тримає позиції, коли по тобі луплять усім, що в них є. Та, яка контратакує, коли, здавалося б, вже нічим. Та, яка вчиться швидше, ніж ворог встигає переписати свої методички. Але давайте чесно. Ця війна розкрила не тільки силу, вона розкрила і гниль -корупцію, кумівство, тупість окремих начальників, бардак в управлінні. Іноді більше дратує не ворог перед тобою, а хаос за спиною. Ми занадто часто платимо кров'ю за чиїсь помилки. Занадто часто хлопці витягують на характері те, що мало бути забезпечено системою. Незважаючи на це все, ми тримаємося. Не завдяки. А всупереч. За чотири роки ми стали іншими. Жорсткішими. Досвідченішими. Злішими. Ми навчилися воювати, адаптуватися, навчилися не вірити гучним словам, а вірити тим, хто стоїть поруч в окопі. Я дуже хочу, щоб цей рік став останнім роком цієї війни. Щоб ми зробили висновки. Щоб армія стала не просто сильною, а сильною і справедливою всередині. Щоб помилки були розібрані, а не зам'яті. Щоб після перемоги нам не довелося воювати вже між собою за елементарний порядок. Чотири роки тому нас хотіли зламати за три дні, не вийшло. І не вийде.