Донбас у 2026 році — це тонка межа між треба жити та єблось воно все конем, шо буде, то буде. Цьогоріч небо остаточно перестало належати тиші: воно цілодобово гуде сотнями дронів, і найбільш вкрадливий, страшний звук — це не гуркіт важкого снаряда, як раніше, коли вибухи розривали тишу, а тонкий нескінченний писк FPV-дрона, що завмер просто над твоєю посадкою, або пролітає поруч в пошуках здобичі. За цей рік ми навчилися розрізняти десятки відтінків тиші. Є тиша оманлива, перед черговим прильотом, коли відчуття продовження діскотєки не покидає сідаліщний нерв. А є рідкісна, дзвінка тиша після бою — коли пил і дим поступово осідають, і з темряви бліндажа лунає перекличка: всі цілі, всі живі. У такі секунди звичайне кофе випити з порізаної пляшки замість кружки з димком здається смачнішим за будь-який столичний РАФ, хоч смаку той шмурдяк зі стоячої води і не має, єдине що підтримує клепку на місці — це постійні перечитування та перегляд фотографій від сімʼї на поки що зарядженому телефоні. 2026-й перестав бути роком, коли тишу порушував тільки гуркіт арти або стрілкотні в перемішку з матюками, перетворившись на рік постійного безупинного жужання, яке ще довго буде мерещитись в голові. І з кожним роком наші рами все нижче і нижче до землі, бо війна підкидає нові сюрпризи, щоб нас було легше дістати, дігнати, викурити та вбити, однак — хуй їй, ми будемо жити. Саппорт |

Мерч |

Донат