Статистика telegram channel - @istorium_ua

Ось історія про, мабуть, найвідомішого самозванця ХХ століття, чиє життя стало основою для голлівудського блокбастера. Це історія про те, як підліток без закінченої шкільної освіти обманув систему на мільйони доларів, використовуючи лише чарівність та нахабство.Якщо попередні герої наших історій продавали неіснуючі землі чи будівлі, то Френк Абігнейл-молодший продавав... себе. У 1960-х роках, в епоху до Інтернету та миттєвих баз даних, він зрозумів головний секрет соціальної інженерії: люди вірять не фактам, а образу. Якщо ти виглядаєш як пілот, говориш як пілот і носиш форму пілота — значить, ти пілот. У віці від 16 до 21 року Абігнейл встиг побувати пілотом Pan Am, лікарем-педіатром, юристом і навіть викладачем соціології в університеті, паралельно перевівши в готівку фальшивих чеків на суму 2,5 мільйона доларів у 26 країнах світу.Найгеніальнішою його аферою була роль пілота авіакомпанії Pan Am. Він не вмів керувати літаком. Йому це було й не потрібно. Роздобувши форму (сказавши в магазині, що свою загубив у хімчистці) та підробивши посвідчення, він використовував систему «deadheading» — практику, коли пілоти однієї авіакомпанії могли безкоштовно літати на відкидному кріслі в кабіні екіпажу інших авіакомпаній, щоб дістатися місця призначення. Абігнейл налітав понад 1 600 000 кілометрів, живучи в найкращих готелях за рахунок авіакомпанії. Коли реальні пілоти запитували його про технічні деталі літака, він просто казав: «Я літаю на іншому типі судна», і розмова закінчувалася. Уніформа була абсолютним символом авторитету, який блокував будь-яку критику.Коли роль пілота стала надто небезпечною, він «перекваліфікувався» на лікаря. В одній із лікарень Джорджії він обійняв посаду нічного наглядача педіатричного відділення. Як йому вдалося нікого не вбити? Дуже просто: він обрав адміністративну посаду. Всю реальну медичну роботу робили інтерни. Коли вони приходили до нього зі складним випадком, він з розумним виглядом кивав і казав щось на кшталт: «А яка ваша думка, колего?». Інтерн висловлював гіпотезу, Абігнейл погоджувався, і всі були задоволені. Він грав роль начальника, який делегує повноваження.Секрет успіху Абігнейла полягав у експлуатації довіри та недосконалості банківської системи того часу. Він друкував свої чеки на ідеальному папері, знаючи, що банкам потрібні дні, а іноді й тижні, щоб перевірити їх справжність між різними штатами чи країнами. Він завжди був на крок попереду системи. Зрештою, його спіймали у Франції у віці 21 року. Але фінал цієї історії — це, мабуть, найбільший твіст. Відсидівши частину терміну в найжахливіших в'язницях Європи та США, він вийшов на волю за умови... що працюватиме на ФБР. Колишній аферист став провідним консультантом із фінансової безпеки, навчаючи агентів ловити таких самих шахраїв, яким колись був він сам.@istorium_ua

Якщо ви думаєте, що жертвами аферистів стають лише наївні простаки, ця історія змінить вашу думку. У 1872 році двоє неосвічених старателів примудрилися обвести навколо пальця фінансову еліту Америки, включаючи найвідомішого ювеліра світу. Це була «Велика діамантова містифікація» — афера, яка базувалася не на складних фінансових інструментах, а на буквальному «засолюванні» землі.Уявіть атмосферу США після Каліфорнійської золотої лихоманки. Країна марить швидким збагаченням, кожен вірить, що десь у скелях заховане його Ельдорадо. Саме в цей час у Сан-Франциско з'являються двоє похмурих чоловіків — Філіп Арнольд і Джон Слек. Вони виглядали як типові втомлені життям золотошукачі. Вони прийшли в банк, щоб покласти на депозит мішечок із брудним камінням. Коли банкір заглянув усередину, він побачив жменю необроблених діамантів, рубінів та смарагдів.Психологічний трюк полягав у поведінці аферистів. Вони не намагалися нічого продати. Навпаки, вони грали роль простих роботяг, які випадково натрапили на щось велике і тепер налякані своєю знахідкою. Ця удавана наївність і небажання говорити про місцезнаходження «скарбу» спрацювали краще за будь-яку рекламу. Чутки дійшли до найбагатших інвесторів Волл-стріт.Жадібність засліпила фінансистів, але вони все ж таки вимагали доказів. Арнольд і Слек погодилися відвезти експерта на «секретне родовище», але за умови, що йому зав'яжуть очі на останньому етапі шляху. Те, що побачив експерт, коли зняв пов'язку десь у глушині Вайомінгу, вражало: дорогоцінне каміння буквально валялося під ногами, стирчало зі скель і навіть з мурашників. Це виглядало як печера Аладдіна просто неба.Але головним козирем аферистів став Чарльз Тіффані — засновник легендарного ювелірного дому Tiffany & Co. Коли йому привезли зразки каміння, він підтвердив їхню справжність і оцінив потенціал родовища у фантастичну суму. Авторитет Тіффані став вирішальним доказом. Інвестори викупили права на ділянку у старателів за суму, еквівалентну сьогоднішнім 10 мільйонам доларів.Афера була майже ідеальною, але її зруйнувала наука. Урядовий геолог Кларенс Кінг, який складав мапу цього регіону, запідозрив недобре. Його збентежило, що в одному місці знаходять діаманти, рубіни та смарагди — з геологічної точки зору це майже неможлива комбінація, адже ці мінерали формуються в абсолютно різних умовах. Кінг вирахував місцезнаходження «родовища», прибув туди і почав уважно вивчати землю.Він швидко знайшов докази обману: на деяких «знайдених» діамантах були сліди ювелірного огранювання, а інші були вдавлені в землю каблуком чобота. Це було класичне «засолювання» (salting) шахти. Арнольд і Слек просто з’їздили до Лондона, накупили там мішок низькоякісних технічних алмазів та рубінів на кілька тисяч доларів, а потім розкидали їх по ділянці у Вайомінгу. Коли Кінг опублікував свій звіт, бульбашка луснула. Арнольд встиг втекти з грошима.@istorium_ua

Якщо ви думаєте, що фінансові бульбашки — це винахід епохи криптовалют, перенесімося у 1919 рік. Америка, як і Європа, переживала повоєнну економічну турбулентність. Чарльз Понці, харизматичний італійський емігрант із порожніми кишенями, отримав листа з Іспанії. Всередині лежав міжнародний купон для відповіді (IRC) — клаптик паперу, який можна було обміняти на поштові марки в іншій країні. І тут Понці осяяло. Через різницю курсів валют після війни, купон, куплений в Іспанії за копійки, у США можна було обміняти на марки значно вищої вартості. Це називається арбітраж. Теоретично, купуючи купони в Європі та продаючи їх у США, можна було отримати 400% прибутку. Ідея виглядала не просто легальною, а геніальною.Понці заснував «Компанію з обміну цінних паперів» і зробив пропозицію, від якої неможливо відмовитися. У той час як банки пропонували 5% річних, він обіцяв інвесторам 50% прибутку всього за 45 днів. Перші клієнти, переважно прості робітники, ризикнули і справді отримали свої гроші з обіцяними відсотками. Новина розлетілася Бостоном зі швидкістю пожежі. Люди забирали заощадження з банків, закладали будинки і несли гроші Понці. Його офіс був завалений готівкою настільки, що гроші валялися в кошиках для сміття, а клерки просто не встигали їх рахувати. Понці став героєм, його носили на руках, а поліція віддавала йому честь на вулиці.Але була одна «маленька» проблема, про яку знав тільки Чарльз. Схема з купонами була неможливою на практиці. Щоб виплатити обіцяні прибутки всім інвесторам, Понці мав би скупити і перевезти через океан 160 мільйонів купонів. В усьому світі на той момент їх існувало лише близько 27 тисяч. Він дуже швидко зрозумів, що логістика «бізнесу» не працює, але потік грошей був таким солодким, що він просто перестав купувати купони. Понці почав платити старим інвесторам грошима нових. Це і є класична піраміда. Він жив як король, купував маєтки та автомобілі, знаючи, що математичний колапс неминучий.Казка закінчилася влітку 1920 року, коли фінансовий журналіст Кларенс Беррон провів прості розрахунки і опублікував розгромну статтю. Він довів, що бізнес Понці фізично не може генерувати такі прибутки. Інвестори запанікували і кинулися забирати гроші. Понці намагався заспокоїти натовп, роздаючи пончики та каву, але каса спорожніла за лічені дні. В результаті тисячі людей втратили все, а Понці опинився у в'язниці. Він помер у бідності в благодійній лікарні в Ріо-де-Жанейро, залишивши після себе лише своє ім'я, яке досі лякає інвесторів по всьому світу.@istorium_ua

Мрія про кнопку «бабло» стара як світ, але у 1920-х роках один чоловік спромігся матеріалізувати цю мрію у вигляді елегантної скриньки з червоного дерева. Віктор Люстіг, король аферистів, подорожував Сполученими Штатами, пропонуючи обраним багатіям унікальний винахід — портативний верстат для копіювання грошей, який він називав «румунською скринькою». Цей пристрій виглядав як шедевр інженерної думки: масивний корпус, складні латунні важелі, таємничі циферблати та спеціальні відсіки для «хімічних реагентів». Люстіг не шукав простаків на вулиці; він обирав банкірів, бізнесменів та мафіозі — людей, які звикли рахувати гроші, але яких засліплювала жадібність.Схема продажу була справжньою театральною виставою. Люстіг запрошував потенційну жертву до свого номера в готелі і під великим секретом демонстрував роботу машини. Він брав справжню банкноту (зазвичай 100 доларів), клав її у спеціальний слот разом із нарізаним за розміром білим папером високої якості. Потім слідувала «магія»: аферист урочисто заливав у пристрій якісь рідини, крутив важелі і повідомляв клієнту найважливішу деталь — хімічна реакція копіювання триває рівно шість годин. Ця затримка була геніальним психологічним ходом. Якби машина видавала гроші миттєво, це виглядало б як дешевий фокус. Але очікування надавало процесу наукової ваги та серйозності.Через шість годин клієнт повертався, Люстіг відкривав скриньку і діставав дві мокрі, але ідеальні стодоларові купюри. Насправді, звісно, всередині від початку були заряджені дві справжні банкноти, а білий папір залишався у схованому відсіку. Щоб остаточно розвіяти сумніви, Люстіг пропонував піти в будь-який банк і перевірити «копію». Касир, звісно ж, підтверджував, що гроші справжні (адже вони такими і були). Після цього у жертви «вимикався» мозок. Люстіг неохоче погоджувався продати свій винахід, скаржачись на те, що йому терміново потрібна велика сума готівки, а возитися з поштучним друком надто довго. Ціна питання варіювалася від 10 до 50 тисяч доларів — космічні гроші на той час.Фінал угоди завжди був однаковим. Отримавши гроші, Люстіг заряджав скриньку для клієнта «на прощання», бажав успіху і нагадував: «Не відкривайте раніше, ніж через шість годин, інакше реакція перерветься і кліше зіпсується». Ці шість годин давали аферисту достатньо часу, щоб зібрати речі, покинути місто і зникнути в іншому штаті. Коли щасливий власник «кишенькового монетного двору» нарешті відкривав скриньку, він знаходив там лише мокрий чистий папір і купу непотрібних шестерень. Більшість ошуканих навіть не зверталися до поліції, адже їм довелося б зізнатися у спробі фальшування грошей, та й виглядати повними дурнями в очах суспільства ніхто не хотів.@istorium_ua

У 1925 році світ оговтувався від Першої світової війни, Париж знову ставав столицею шику та джазу, але економіка Франції тріщала по швах. Ейфелева вежа, збудована як тимчасова споруда для виставки 1889 року, іржавіла і вимагала колосальних коштів на утримання. В газетах цілком серйозно обговорювали можливість її демонтажу. Саме цю атмосферу невизначеності використав Віктор Люстіг — чоловік, який увійшов в історію як «граф», що продав Ейфелеву вежу. І не один раз, а двічі.Люстіг був генієм соціальної інженерії. Він не просто брехав, він створював театр для одного глядача. Орендувавши люкс у найдорожчому готелі Парижа «Hôtel de Crillon», він розіслав запрошення п’ятьом найбільшим торговцям металобрухтом. Представившись заступником директора Міністерства пошти та телеграфу, Люстіг під великим секретом повідомив їм «державну таємницю»: уряд вирішив, що дешевше знести вежу, ніж ремонтувати її. Він запропонував бізнесменам взяти участь у закритому аукціоні на право утилізувати 7000 тонн металу. Головною умовою була повна конфіденційність, нібито щоб уникнути громадських протестів.Психологічний трюк Люстіга полягав у виборі жертви. Він одразу вирахував серед запрошених Андре Пуассона — нувориша, який відчайдушно прагнув потрапити до вищого світу паризького бізнесу. Купівля вежі мала стати його квитком у цей елітний клуб. Проте в останній момент Пуассон завагався: угода виглядала надто фантастично. І тут Люстіг зробив геніальний хід, який вивчають психологи-криміналісти. Він зізнався Пуассону, що насправді він... корумпований чиновник, який просто хоче отримати солідний «відкат» за допомогу в перемозі на аукціоні. Як не парадоксально, це заспокоїло бізнесмена. У його картині світу чиновник, який бере хабарі, був набагато реальнішим персонажем, ніж чесний державний службовець.Фінал афери був блискавичним. Пуассон передав Люстігу валізу з готівкою за вежу плюс солідний хабар зверху. Отримавши гроші, «граф» негайно втік до Відня. Найцікавіше, що коли Пуассон зрозумів, що його ошукали, він був настільки принижений, що навіть не пішов у поліцію, боячись стати посміховиськом для всього Парижа. Ця безкарність настільки надихнула Люстіга, що через місяць він повернувся і спробував провернути ту саму схему з іншою групою бізнесменів. Але цього разу жертва виявилася пильнішою і звернулася до поліції до передачі грошей, що змусило афериста тікати до США.@istorium_ua

Уявіть ситуацію: ви живете в холодному, туманному Лондоні 1820-х років, і раптом дізнаєтеся про існування райського куточка на Землі — країни Пояіс. Тамтешні річки настільки багаті на золото, що самородки можна збирати руками, кукурудза дає врожай тричі на рік, а місцеві тубільці обожнюють британців. Ви продаєте свій будинок, купуєте земельну ділянку в цьому едемі, сідаєте на корабель і через кілька місяців висаджуєтеся на берег. Але замість біломармурових палаців та опери вас зустрічає непрохідне болото, хмари москітів і дикі джунглі. Країни Пояіс ніколи не існувало — це була наймасштабніша географічна містифікація XIX століття, створена одним геніальним маніпулятором.Автором цієї афери був шотландець Грегор Макгрегор, ветеран війн за незалежність Венесуели. Повернувшись до Британії, він зрозумів, що слава героя не приносить великих грошей, і проголосив себе Касиком (принцом) вигаданої держави на узбережжі сучасного Гондурасу. Макгрегор діяв не просто як шахрай, а як талановитий маркетолог, що випередив свій час. Він створив настільки детальну «інформаційну бульбашку», що в неї повірили навіть банкіри Сіті. Аферист видав 350-сторінковий довідник з детальним описом флори, фауни та державного устрою Пояіса, намалював карти неіснуючих міст, відкрив офіційне посольство в центрі Лондона і навіть почав друкувати власну валюту.Психологія цього обману базувалася на класичному когнітивному викривленні — бажанні вірити в диво. У той час британська економіка переживала бум інвестицій у молоді латиноамериканські країни, і Макгрегор ідеально зіграв на жадібності та страху втраченої вигоди. Він продав облігацій та земельних сертифікатів на суму, еквівалентну сьогоднішнім 3,6 мільйонам фунтів стерлінгів. Люди купували не землю, вони купували мрію.На жаль, фінал цієї історії був трагічним. У 1822–1823 роках до берегів неіснуючої країни вирушили кілька кораблів із переселенцями. Опинившись сам на сам із дикою природою, без їжі та ліків, люди почали масово помирати від малярії та жовтої лихоманки. Коли рятувальна експедиція з Белізу нарешті евакуювала вцілілих, в живих залишилася лише третина колоністів. Парадоксально, але коли новини про катастрофу досягли Лондона, багато інвесторів відмовлялися вірити в обман, звинувачуючи самих переселенців у невдачах. Це яскравий приклад того, як важко людській психіці визнати помилку такого масштабу. Сам же Макгрегор уникнув покарання, втік до Франції (де спробував провернути схему знову) і помер у Венесуелі, будучи похованим з усіма військовими почестями.@istorium_ua

Папство і монархіїУ ході боротьби зі Священною Римською Імперією папи, їх ідеологи і прихильники розробили складну теорію папського верховенства як в самій церкві, так і у відносинах зі світською владою, підкріпивши її відповідними положеннями канонічного права. Вони також створили досить досконалу організацію централізованого контролю, яка дозволяла папам тримати в руках церковну адміністрацію на місцях шляхом заохочення апеляцій до Риму від церковних судів, використання податків на духовенство, призначення на єпископські та інші церковні посади, а також за допомогою нових чернечих орденів домініканців і францисканців, які залишалися поза звичайною юрисдикцією місцевих єпископів.Ціна цих нововведень була дуже високою. Папи, які боролися з Фрідріхом II – Григорій IX та Інокентій IV – заради досягнення суто політичних цілей використовували будь-яку зброю з церковного арсеналу: відлучення, інтердикт, пропаганду і просто наклеп. Навіть французький король Людовик IX, чия святість і вірність церкві були поза підозрою і який був офіційно канонізований ще до закінчення століття, не схвалював методів Інокентія IV. У Південній Італії папи подарували Сицилійське королівство Гогенштауфенів французькому принцу Карлу Анжуйському. Але в 1282 р. сицилійці перебили ненависних французів під час так званої «Сицилійської вечірні» і запропонували свою країну королю Арагону. Всі спроби пап і Карла Анжуйського (який фактично володів тепер тільки Неаполем) повернути Сицилію не увінчалися успіхом. Але якщо ця порівняно невелика і підпорядкована папству держава змогла чинити активний опір, то ще важче було припустити, що підуть на поступки великі монархії, які прагнули контролювати церкву на своїх територіях і у яких постійне втручання пап у їхні справи викликало обурення. Якщо зіткнення і не можна було уникнути, то його, як це часто буває, прискорили сильні особистості. Французький король Філіп IV був сповнений рішучості зміцнити свою владу в королівстві і розширити його кордони. У 1296 р., під час війни з Едуардом I, він обклав податком французьку церкву – точно так само, як Едуард в Англії брав податки з англійської церкви. Папа Боніфацій VIII відкинув право обох королів на подібні дії і наказав духовенству Франції та Англії вийти з покори своїм королям.З часів Бекета в Західній Європі не стояла так гостро проблема конфлікту вірності. Крім того, і організаційна модель, і концепція суверенної держави на той час були настільки чітко розроблені, що вимоги папи виглядали як прямий підрив ідеї державності. У відповідь Філіп заборонив вивезення з Франції грошей і цінностей. Через кілька місяців папі довелося поступитися. Французький король знайшов набагато дієвішу зброю проти папства, ніж усі армії німецьких імператорів. У 1301 р. він ініціював ще одне зіткнення, наказавши заарештувати і судити французького єпископа – в порушення вимоги папи судити всіх єпископів тільки в Римі. Боніфацій реагував на це дуже гнівно, і з обох сторін сипалися все нові і нові факти, а з французької – навіть підроблені документи. У листопаді 1302 р. папа випустив буллу Unam Sanctam, в якій були викладені найрадикальніші – з коли-небудь зроблених – заяви про папську перевагу: теорія «двох мечів» поєднувалася тут з вченням про ієрархію великого ланцюга буття, і все це досягало кульмінації в гучних словах: «На цій підставі ми заявляємо, стверджуємо, постановляємо і проголошуємо, що неодмінною умовою спасіння для кожного створіння є підпорядкування Римському понтифіку».І знову Філіп відповів практичними діями. Один з його наближених з жменькою французьких солдатів, об'єднавшись з римськими ворогами Боніфація, раптово нагрянув у літню резиденцію папи в Ананьї, захопив старого понтифіка і піддав його образам і приниженням; через кілька тижнів папа помер. Наступникам Боніфація не вистачило ні сміливості, ні засобів для продовження сварки з Філіпом. Через кілька років папа Климент V, француз, перебрався в Авіньйон на Роні, невелике папське володіння.@istorium_ua

У 458 році військо під командуванням консула Луція Мінуція було обложено еквами у власному таборі. Це сталося через боягузтво і нерішучість консула.Римляни терміново призначили диктатором Луція Квінквіція Цинцинната, відірвавши його від землеробських робіт. На шостий день свого диктаторства Цинциннат з новоствореною армією розгромив військо еквів і провів переможених під ярмом. Всю захоплену здобич Цинциннат віддав своєму війську, заявивши, що обложені через свою боягузтво не гідні такої нагороди. Врятовані солдати, однак, висловили свою вдячність диктатору, піднісши йому золотий вінок. Луцію Мінуцію диктатор наказав скласти консульські повноваження і залишатися при війську легатом.На чотирнадцятий день Цинциннат повернувся до Риму, де за рішенням сенату відсвяткував свій тріумф. На шістнадцятий день, вирішивши кілька невідкладних судових справ, Цинциннат склав свої диктаторські повноваження, передані йому на шість місяців, і повернувся до своїх сільськогосподарських занять.@istorium_ua

Відомий пропагандистський плакат 1936 року з гаслом «Вся Німеччина слухає фюрера через народний приймач» став візуальним символом однієї з наймасштабніших інформаційних кампаній Третього Рейху. Міністр пропаганди Йозеф Геббельс чітко усвідомлював: щоб ідеологія стала панівною, голос партії має лунати на кожній кухні. Саме з цією метою було запущено програму виробництва «Народних приймачів» (Volksempfänger), найвідомішим з яких стала модель VE 301. Головною особливістю цих апаратів була їхня безпрецедентна дешевизна (близько 76 рейхсмарок, що дорівнювало двотижневому заробітку робітника), завдяки чому радіоприймач перестав бути розкішшю і масово увійшов у побут пересічних німців.Проте поширене твердження, ніби ці пристрої мали вбудовані технічні обмеження, що фізично унеможливлювали прийом «ворожих хвиль», є історичним міфом. Насправді інженери не встановлювали спеціальних «блокаторів» частот. Приймачі навмисно конструювали максимально примітивними та з низькою чутливістю передусім заради економії ресурсів та зниження собівартості. Через це піймати далекі сигнали (наприклад, BBC з Лондона або «Радіо Москва») на штатну антену дійсно було складно, особливо вдень, проте технічно це залишалося цілком можливим, якщо слухач використовував довшу антену або налаштовував апарат у нічний час.Справжній «бар'єр» проти альтернативної інформації був не технічним, а юридичним та психологічним. Нацистський режим запровадив поняття «радіозлочину» (Rundfunkverbrechen). На кожному «Народному приймачі» часто кріпилася картка з попередженням: «Пам'ятай, прослуховування закордонних радіостанцій — це злочин проти національної безпеки нашого народу. За наказом фюрера це карається тюремним ув'язненням». Із початком Другої світової війни покарання посилили аж до смертної кари. Таким чином, нацистська пропаганда проникла в кожен дім не через хитрі мікросхеми, а завдяки поєднанню технологічної доступності «свого» радіо та смертельного страху перед прослуховуванням «чужого».@istorium_ua

Протягом усього XVII століття армія Франції неухильно зростала і міцнішала: об'єднання країни Генріхом IV, перші військові реформи кардинала Рішельє, продовжені військовим міністром Мішелем Летельє за кардинала Мазаріні, створили основу для створення регулярної королівської армії.На початку століття армія рідко досягала чисельності понад 60-80 тисяч чоловік і складалася в основному з загонів дворян і найманих полків, які після завершення конфлікту розпускалися. Через це чисельність армії в мирний час часом досягала всього 10 тисяч чоловік.За часів Короля-Сонця все змінилося. Завдяки реформам військового міністра маркіза Лувуа армія представляла собою нову модель військової сили. Армія нового типу складалася з королівських полків, які були добре оснащені і навчені. Поповнювалася армія на основі вербування добровольців. Помітну частку від загального складу складали наймані іноземні полки, але і вони беззаперечно підкорялися королю. Найважливішими змінами стали і впровадження централізованої системи забезпечення армії (їжею, обмундируванням, зброєю і боєприпасами), а також відмова від розпуску полків після закінчення війни. Завдяки посиленню бюрократичного апарату і управлінських структур стало можливим забезпечувати велику армію всім необхідним навіть у мирний час. Тепер після закінчення бойових дій скорочувалася тільки чисельність солдатів у підрозділах, а офіцерський склад, служби і штаб зберігалися. Полки розташовувалися таборами або квартирували, продовжуючи відточувати свої військові навички.Все це дозволило Людовику XIV кардинально підвищити чисельність своїх військ. Під час Війни за деволюцію (1667-68) у нього було до 130 тисяч чоловік. Під час Голландської війни (1672-1678) армія налічувала до 280 тисяч чоловік. Під час Війни Аугсбурзької ліги (1688-97) вона становила трохи більше 350 тисяч чоловік. Нарощувалася і чисельність війська в мирний час. Після Голландської війни армія постійно налічувала близько 150 тисяч чоловік, що було яскравою ілюстрацією якісно нового рівня організації збройних сил.@istorium_ua