Храм Дхармараджешвара у штаті Мадх'я-Прадеш, висічений приблизно у VIII–IX століттях. Поки європейські зодчі раннього Середньовіччя ретельно підганяли кам'яні блоки один до одного, індійські майстри пішли протилежним шляхом: вони не будували, вони відсікали все зайве. Спочатку в монолітній скельній породі видовбали гігантський рів завдовжки понад 50 метрів і завглибшки близько 9 метрів, залишивши в центрі недоторканий кам'яний масив. Майстри спочатку повністю вирізьбили витончену верхівку вежі — шикхару, а вже потім заглиблювалися нижче, витісуючи зали, колони та галереї. У цій технології не існувало права на помилку. Будь-який невірний удар зубила міг безповоротно знищити колону чи скульптуру, адже під рукою не було будівельного розчину чи запасних блоків — уся конструкція тримається на первинній скелі. Культурно це місце не менш унікальне: тут зустрілися північний архітектурний стиль нагара та південна техніка монолітного скельного зодчества. У головному святилищі (гарбхаґріха) панує рідкісний релігійний компроміс: поруч із лінгамом бога Шиви висічене величне зображення бога Вішну, об'єднуючи дві головні течії індуїзму в єдиному просторі. Сьогодні комплекс із центрального храму та семи матурних святилищ вражає не лише рельєфами, а й фізикою. Усередині вирубаних камер навіть під час сорокаградусної спеки повітря залишається відчутно прохолодним, а глухий звук кроків згасає в товщі латеріту так, ніби ви зайшли всередину серця самої гори.@istorium_ua