Кінематограф переконав нас, що головною зброєю самурая завжди була катана. Але воїн XII століття, найімовірніше, здивувався б такому вибору: на полі бою він насамперед покладався на коня і лук, а меч вихоплював тоді, коли дистанційний бій уже переходив у рукопашну. Ба більше, звичної нам катани в епоху війни між Тайра й Мінамото ще не існувало в її пізнішій формі. Самурайський вершник носив вигнутий меч таті лезом донизу, але його головною дистанційною зброєю залишався величезний японський лук — юмі. Назва вакю, тобто «японський лук», також правильна, проте зазвичай використовується для протиставлення японської традиції західній стрільбі. Задовго до того, як слово «бусідо» набуло свого пізнішого значення, військове покликання самурая описували висловом кюба-но мічі — «шлях лука і коня». Це був не формальний кодекс честі, а комплекс навичок і спосіб життя професійного воїна, у центрі якого стояла кінна стрільба. Під час війни Ґенпей 1180–1185 років між домами Тайра та Мінамото влучність вершника могла визначити його репутацію й долю бою. Сутички часто починалися з обміну стрілами, після чого воїни зближувалися й переходили до мечів, нагінат, списів і боротьби. Тому меч не був ані декоративним символом, ані єдиною «душею самурая»: він був важливою, але переважно ближньою зброєю в набагато ширшому військовому арсеналі. Японський довгий лук, відомий також як дайкю, міг сягати приблизно 2,2 метра й помітно перевищувати зріст свого власника. Його легко впізнати за асиметричною формою: руків’я розташоване не посередині, а приблизно на третині довжини від нижнього краю, тому верхнє плече значно довше за нижнє. Найвідоміше пояснення такої форми пов’язане з кіннотою. Коротше нижнє плече менше заважало вершникові, сідлу та шиї коня, а також дозволяло зручніше стріляти з низького положення або навколішки. Але це лише одна з гіпотез: асиметричні луки відомі в Японії ще до розквіту самурайської кінної стрільби, тому дослідники також пояснюють форму особливостями матеріалу, балансом плечей, зменшенням вібрації та технікою хвату. Найдавніші японські луки виготовляли із суцільного дерева. Ламіновані конструкції з дерева та бамбука почали розвиватися приблизно в IX–X століттях, а складна багатошарова будова пізнього юмі сформувалася поступово протягом наступних століть. Бамбукові пластини приклеювали до дерев’яної серцевини природним клеєм, окремі ділянки зміцнювали ротанговою обмоткою, а поверхню могли вкривати лаком. Це захищало шви від вологи, особливо небезпечної в японському кліматі. Отже, юмі був не простим зігнутим прутом, а складною інженерною конструкцією, у якій пружність бамбука поєднувалася зі стійкістю деревини. Потужність бойових луків відрізнялася залежно від часу, майстра, матеріалу та фізичної сили лучника. Деякі реконструйовані зразки могли мати значний натяг, але цифру 30–40 кілограмів не можна вважати універсальним стандартом для всіх середньовічних юмі. Так само не варто уявляти стрілу чарівним бронебійним снарядом. Вона могла пробити слабший елемент обладунку або ввійти в проміжок між пластинами, особливо з близької відстані та за вдалого кута. Проте результат залежав від наконечника, дистанції, сили лука й конструкції конкретного обладунку; гарантовано «знімати» броньованого противника з 80 метрів самурай не міг. Японські стріли мали різні наконечники для різних завдань: вузькі — для кращого проникнення, широкі різальні — проти незахищених цілей, а спеціальні церемоніальні форми могли бути справжніми витворами ковальського мистецтва. Деякі наконечники створювалися не тільки для ураження ворога, а й для сигналів та ритуалів. Найефектнішим різновидом були кабура-я — «ріпоподібні» свистячі стріли. На древко встановлювали порожнисту насадку з дерева або рогу з кількома отворами. Під час польоту повітря проходило крізь них і породжувало гучний, протяжний свист; музейні зразки збереглися, зокрема, в Токійському національному музеї та Метрополітен-музеї.@istorium_ua