Я знаю десяток людей, які після війни хочуть переїхати жити в Європу. І ще знаю сім’ї, які вже з Європи хочуть переїхати… в іншу Європу. Бо в Братиславі — тихо, як у болоті: холодно й нудно. А от Лісабон — сонце, океан, вайб, сміх на вулицях. Я знаю колег, які, прилітаючи з Лісабона у Варшаву, кажуть:«Боже, як же я скучив за цим варшавським двіжем». Бо тут — українське кіно, концерти, театри, бізнес-тусовки. І додають: «Колись точно переїду сюди назавжди». Я знаю друзів, які з Варшави поїхали в Іспанію. Бо набридло «жити вночі» — сонце встає о восьмій, сідає о третій, дощ, похмуро. А в Іспанії — тепло, усмішки, вино і море. А потім — ниття:«Сієста з 12 до 17 — ви серйозно? Тут ніхто нічого не робить». І далі — Британія. Бо дітям потрібна освіта,а бізнесу — зрозуміла мова і правила. Я знаю українців, які не витримали Британії. Бо все дороге, повільне, медицина з минулого століття. І вони повернулися додому. Або спробували ще раз — в іншу країну. Я знаю тих, хто поїхав у Канаду —і за пів року зламався від снігу, тиші й самотності. Тепер живуть у Німеччині й уже планують нову втечу. Хтось з Америки повернувся в Туреччину. Хтось з Хорватії — в Азію. У кожного — свої причини. Справжні. Логічні. Болісні. Я знаю українців в Ірландії. Тих, хто щодня сумує за домом — за мовою, кухнею, людьми,за відчуттям «я на своєму місці». І знаю тих, хто адаптувався. Вкорінився. Видихнув. І не хоче повертатися в Україну. Часто не тому, що не любить. А тому, що… нема куди. Ми всі шукаємо мир, спокій, світло, сенс, можливість дихати. Багато українців залишилися без дому і тепер шукають себе в новому місті, в іншій країні,у новій версії життя. Хтось каже: дім там, де сім’я. Можливо, це правда. Велике українське переселення. Велика українська міграція. Добре там, де нас нема. Але найбільше — там, де ми є. Бо ми приходимо — і щось починає жити. Ми змінюємо простір. Ми змінюємо світ. Бо ми і є світ💙💛 #ірландіядляукраїнців