Батько вченої Дженніфер Даудни був професором англійської мови. Лише коли в нього народилася дочка, він звернув увагу, що майже всі книжки, які він рекомендував студентам, написали чоловіки. Народження доньки змусило його усвідомити прикру несправедливість, яка позбавляла його студентів і студенток цінної перспективи й натхнення. Тому, як пише Волтер Айзексон у своїй чудовій книжці, присвяченій життю Дженніфер Даудни, лауреатці Нобелівської премії, батько тихцем «додав до програми Доріс Лессінг, Енн Тайлер і Джоан Дідіон». А також почав приносити доні додому книжки, які могли б її надихнути. Як хороший батько (і хороша людина) він зумів пристосуватися. Не через політкоректність, а через емпатію. І яким же був наслідок? Чи позбувся він свого маскулінного хребта? Чи перемогла цензура? Ні, його вибір зробив світ кращим! І його студенти стали кращими, і він сам дуже зблизився з власною донькою. А згодом, через десятки років, весь світ поліпшав від його пристосування (можете подякувати Даудні й водночас її батькові за mRNA-вакцину від ковіду). Це історія з книжки «Татові на щодень» Раяна Голідея, яка насправді корисна не лише батькам, а й всім людям, бо там багато класних історій, які можуть надихнути кожну та кожного з нас стати трошечки (а може і не трошечки) кращими. in book we trust