Є новини, до яких не можна звикнути. Ніколи. Щоразу, коли я отримую інформацію, що під час обстрілу загинула дитина - ловлю себе на думці: ця дитина мала вирости. Мала піти до школи. Посваритися з друзями через якусь дрібницю і за годину помиритися. Мала вперше закохатися. Обрати професію. Колись привести за руку до 1-го класу власних дітей. Словом - мала жити. Сьогодні ми згадуємо українських дітей, яких убила російська агресія. І думаємо не лише про них. Ми думаємо про батьків, які більше ніколи не почують кроків у сусідній кімнаті. Не допоможуть з домашнім завданням. Не дочекаються дзвінка зі словами: «Я вже вдома». Є біль, до якого людина не повинна звикати. І смерть дитини - саме такий біль. Тому пам’ять про кожну дитину - це не лише скорбота, це наша відповідальність. Відповідальність зробити все, щоб в Україну повернувся справжній мир. Щоб українські діти більше ніколи не засинали під звуки вибухів. Щоб ходили до школи, будували плани, сміялися, бешкетували. Щоб могли просто бути дітьми. І жити. Світла пам’ять кожній дитині, чиє життя забрала ця війна.