Поетапна трансформація. Як Віктор Орбан став найкращим другом путіна в ЄС. Головне з публікації Politico: 1989 рік. Залізна завіса падала, а Орбана запросили виголосити промову з нагоди перепоховання Імре Надя – післявоєнного прем’єр-міністра країни, який очолив Угорську революцію 1956 року проти радянської влади і був за це страчений. Його дружина Селені, яка входила до почесної варти на перепохованні, пригадала, як чоловік, що згодом стане найдовше чинним прем’єр-міністром її країни, вийшов на сцену і закликав до виведення радянської армії. "Якщо ми віримо у власну силу, ми здатні покласти край комуністичній диктатурі, – заявив тоді Орбан. – Якщо ми будемо достатньо рішучими, то зможемо змусити правлячу партію погодитися на вільні вибори". Коли 1990 року в Угорщині відбулися перші вільні вибори, Орбан і Селені були серед 22 членів "Фідеш" – тоді ліберально-центристського об’єднання антикомуністичних студентів та інтелектуалів, обраних до Національних зборів. Трансформація Орбана, за її словами, почалася невдовзі після цього. Обраний головою партії у 1990 році, молодий політик швидко встановив повне домінування над "Фідеш". Він почав витісняти тих, хто йому опонував, або навіть тих, хто просто наважувався сперечатися з його рішеннями. Перший етап трансформації Орбана, початковий ідеологічний зсув, був зумовлений особистими амбіціями або його "спрагою влади". Він дійшов висновку, що для "Фідеш" шлях до влади і виборчі перспективи будуть чіткішими на менш зайнятому консервативному фланзі, де головна права партія перебувала в безладі та занепаді. Поворот Орбана в бік росії був повільнішим, але не менш помітним. Переломний момент настав у 2014 році, коли Орбан уклав із Кремлем угоду про великий кредит на розширення угорської АЕС "Пакш-2". Ця угода засвідчила не лише прагматичну залежність від Москви, а й початок ідеологічного зближення. Лише через шість місяців Орбан окреслив свою мету побудувати в Угорщині "неліберальну державу" на основі національних і традиційних християнських цінностей, прямо назвавши взірцем путінську росію. Це було особливо показово, зважаючи на те, що ще у 2007 році він казав у промові перед партійцями, що "росія – це, по суті, імперія, вона завжди прагне тиснути на сусідні країни і їй ніколи не можна довіряти"."Гадаю, саме це штовхає його в ті напрямки, де, на його думку, можна здобути владу, – пояснив його студентський товариш. – Якби політична конфігурація була такою, що ліберальний шлях давав би цю можливість, він, мабуть, і залишився б лібералом". Натомість Орбан "усвідомив у 1990-х, що націоналізм і консерватизм дадуть йому більше свободи в тому, як керувати, контролювати й будувати спільноти. В Угорщині легше будувати спільноти, якщо ти традиціоналіст. А в 1990-х була велика соціалістична партія і доволі сильна ліберальна партія, тоді як консервативна MDF розпадалася". Для Орбана було очевидно, що він мусить посунутися праворуч, аби зайняти цей політичний простір. І на цьому шляху Орбан вивчав праві зразки за кордоном. Під час поїздок до США на початку 1990-х він зацікавився політичною інфраструктурою Республіканської партії. Також Орбана захоплював колишній прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі. В уявленні Орбана Брюссель замінив росію як "окупаційну" силу для Угорщини. У своїх виборчих кампаніях після 2010 року Орбан часто зображав Угорщину країною в облозі, знову оживляючи образ постійної загрози з боку більших сусідів, наднаціональних сил або темних фінансових потуг. У промові 2011 року він заявив: "У 1848 році ми не дозволили диктувати нам із Відня, а в 1956 році – диктувати нам із Москви. І тепер ми не дозволимо диктувати нам із Брюсселя чи звідки-небудь іще". Ця стратегія й далі працює.