THE HITCHIKING BALLAD знаєш, найгірше - це мотель.синя дорога схилом. бачити вогники тих осель -ось що мені не сила.хтось пригадається і тодініжність зжере до крихти. вилию душу оце тобі,може, і спогад стихне.мокре узвишшя, далекий спів,мандри на ногу босу. сотні разів я уже хмелів - тисячі падав в фосу. падав зі сходів, дахів, зате,часом бувало смішно.в принципі, падати - це святе.тільки любити грішно.але як згіркне бува печаль,думаєш: це довікупам'ять плестиме свою вуаль,цвіт на її повіках?вигин дороги, її стегна.думав - усі забутні.десь поза горами йде веснав краденій синій сукні.я би, напевно що, теж згрішив,вміти би тільки красти.щось пропустив, не зігрів, пропив -я ж бо не знав, що щастя. бачиш, я дурень, та не простак.граю на дримбі й альті.ти не журися, маленька, так - березень зробить сальто,все завирує і змінить вмить,чисто як білка хутро.я не беруся тебе учить - дурні бувають мудрі.○він говорив і плелась дорога,сосни стрибали у стрімчаки.добре що хоч не питав нічого.я би вже кинулась навтьоки.