Статистика telegram channel - @histo_ukr

Однак відкрито висловити своє незадоволення цареві гетьман не наважувався. Коли йому стало відомо, що намічаються прямі переговори між представниками Алєксєя та Яна ІІ Казимира, Хмельницький лише застерігав царя, що "ляхам вірити не можна", і просив повідомити, де саме планується проведення зустрічі. Коли було визначено, що сторони зійдуться у Вільнюсі, гетьман надіслав запит на участь козацької делегації в цих перемовинах, щоб під час розмов "про Україну без України" не виникло часом якогось "духу Анкоріджа". Але царська канцелярія пропустила це клопотання повз вуха... Між тим, Яну Казимиру вдалося відбити Варшаву, і шведський король Карл X Густав, остаточно розгубивши свою самовпевненість, починає в авральному порядку шукати союзників та знову згадує про козаків Хмельницького.Карл Х ще раз пише гетьману, і під час шведського "контрнаступу" під Варшавою до короля оперативно прибуває посланець від батька Хмеля. Тому, коли стартували перемовини у Вільнюсі, делегація Речі Посполитої ледь не першим ділом настукала московитам на цю "дволичність гетьмана", продемонструвавши перехоплені листи Карла Х та розказавши про контакти Хмельницького з трансильванцями. "Що то за чоловік: то Москві, то шведам, то полякам хоче служити, і так своїм лукавством уміє повернутися як вітряниця (флюгер) на кожний вітер. Та й це не дивно, бо з молодості своєї навчився він таких штук у єзуїтів" – говорили тоді представники Речі Посполитої та запропонували московитам забрати Смоленськ та нашу Сіверщину, а взамін, щоб цар від "козаків та України відступився".Але для московитів цього зовсім було мало, тим більше Варшава знову переходить із рук у руки, тож посланцям Яна ІІ Казимира вказують, що не вони зараз мають диктувати умови. Москва хоче собі все Велике князівство Литовське, а також "Малу Русь, Волинь і Поділля цареві на віки по Західний Буг". Як один із компромісних варіантів Алєксєю було запропоновано стати спадкоємцем престолу Речі Посполитої, і таким чином після його коронації Військо Запорозьке залишалося б, і під присягою цареві, і під Короною Польською. Магнати й шляхта Речі Посполитої, само собою, отримували б повне право повернутися до своїх земель та маєтків, а козаки не повинні були виходити за межі, визначені ще Білоцерківською угодою. Були й інші ідеї, тож торги ці довго й нудно тривали аж до початку листопада 1656 року.І весь цей час українська сторона не мала повної інформації, що там насправді відбувається. Не зважаючи на відсутність офіційної згоди від московського уряду, Хмельницький усе ж направив свою делегацію до Вільнюса, але максимум, що вони там змогли, це роздобути якісь чутки та "інсайди", які ходили в "кулуарах". По поверненню до Чигирина, делегати були в розпачі: "Пропало тепер Військо Запорізьке! Немає нам нізвідки допомоги й не маємо де голови свої прихилити. На чім договорилися царські посли з лядськими комісарами, про те нам зовсім нічого не відомо: царські посли не тільки що не радилися з нами ні про що і не пускали нас до польського шатра, але й здалека не допускали, чисто як псів до церкви Божої". Почувши це, Хмельницький, за словами літописця, "заволав немов шалений". Далі буде...

Утім, до Хмельницького цар теж мав свої претензії, але пов'язані вони були не так із західним "фронтом", як із білоруським, де події розгорталися не менш цікаві... Командувач козацького "експедиційного" корпусу Іван Золотаренко загинув від кулі під час облоги невеликого міста в Білій Русі. Тіло цього чи не найбільш ефективного на той момент козацького командира доправили до Корсуня, де під час відспівування в церкві від випадково перевернутої свічки сталася пожежа, і заживо згоріло декілька сотень людей. Ми тепер, звичайно, у своїй більшості люди сучасні та не віримо в "феншуй офіс", але тоді багато хто побачив у цьому знак "кари Божої" за знищений Золотаренком на пару з московитами Вільнюс. Після загибелі командира частина армії збунтувалася, але захопивши в купців вози з горілкою, напилася та була вирізана старшиною.Щоб навести лад у Білорусі, батько Хмель призначає туди новим командувачем Івана Нечая. Його брат Данило, пам'ятаємо, був героєм першого етапу повстання Хмельницького, а сам Іван був одружений на ще одній доньці гетьмана. Нечаю було надано посаду "білоруського полковника", та, як він сам стверджував, право "панувати та рядити" на ввіреній йому території. І цей новоявлений "володар Білої Русі" почав енергійно виганяти московські залоги з білоруських міст та завертати назад присланих царем воєвод. Отож, цар Алєксєй накатав гнівного листа Хмельницькому з вимогою розібратися з самоуправством зятя (у те, що дії Нечая санкціоновані самим гетьманом цар нібито не вірив, хоч і дорікнув останньому за те, що він приписав Могилів, який присягав цареві, до Ніжинського полку).Хмельницький обіцяв цареві провести розслідування, але зовсім не квапився його розпочинати. Ян ІІ Казимир на той час об'явився у Львові, його посли прибули в Чигирин для перемовин із гетьманом, і вісті про примирення козаків із королем не на жарт сполошили Карла X Густава, який почав слати сповнені лестощів листи до Хмельницького (частину з яких, правда, перехопили поляки). Тож Богдан знову відчув себе ферзем, а тому міг дозволити собі "спускати на гальмах" справу Нечая, а до Карла X звертатися в листах "мій приятель", а не "мій пан", як то було раніше. Змотивована поверненням Яна Казимира, коронна армія завдає поразки шведам під Перемишлем та Ярославом, а магнати, що вже встигли зрадити свого монарха, почали з повинною прибувати до Львова, просити вибачення. І король був милосердним.На самому початку квітня 1656 року в Латинському соборі міста Лева король Ян ІІ Казимир дякував Богородиці за перші успіхи на полі бою, приніс обітницю звільнити селян від "гноблення та несправедливих обтяжень" (щоби ті підіймалися на боротьбу зі шведськими фашистськими загарбниками) та вирушив на війну. На з'єднання з королем на той час уже нібито йшло до 30-ти тисяч татар та козаки-добровольці. Але офіційної відповіді Хмельницького щодо допомоги Яну Казимиру досі не було. Гетьман писав, що поки "трави нема" вирушати в похід недоцільно, плюс йому ще треба зібрати на Великдень усіх полковників, щоб ті дали добро. А в самому кінці додав, що на все погодиться, "аби лише Річ Посполита проголосила руський нарід вільним, як десять літ тому проголосив вільними голяндців король гішпанський". Далі буде...

Бутурлін вимагав від львівської "мерії" негайної капітуляції та присязі городян на вірність цареві Алєксєю, а не отримавши бажаного, схиляв нашого гетьмана до початку жорсткого штурму міста. Утім, батько Хмель обрав "тактику Трампа", щоденно закидаючи Львів гарматними ядрами та листами, в яких розписував як він уже всіх переміг, а тому опір не має сенсу і слід бігом укладати угоду. Однак допомогало не дуже: львівська залога, якою керував колишній комендант Кодацької фортеці, здаватися не збиралася, хоча магістрат залюбки відправляв делегатів для безкінечних перемовин. За свідченнями учасників тих делегацій, Богдан Хмельницький відчував себе володарем становища тавихвалявся, що вже "став паном всієї Русі й жодним чином не віддасть її нікому іншому". Щодо своїх "напарників", гетьман не приховував задоволення, коли польський полонений з-під Городка свідчив, що перемога там – повністю заслуга козацької піхоти, і якби не вона, московитам були б гайки, а потім взагалі заявив львівянам: "Я тої Москви не хочу, і між нами велика незгода, як я сам то побачив”. Хмельницький, очевидно, подумки вже переорієнтувався на Карла X Густава, але поки бойові дії були ще в самому розпалі, відкрито розірвати з московитами він не міг. Наприклад, коли було захоплено Люблін, де козацькими військами командував брат Івана Виговського – Данило, мешканці принесли присягу на вірність цареві, а козаки з московитами на пару грабували місто, і ніщо не вказувало на якийсь розкол між ними.Між тим, після кількатижневої облоги капітулював (хоч і почесно) Краків, і до Карла X Густава з усіх усюд почали стікатися магнати й шляхта Речі Посполитої, які ще не присягнули шведському королю, щоб також схилити голови. Серед них були гетьман Потоцький, син Яреми Вишневецького, шляхта Руського, Белзького, Волинського та Київського воєводств. Приймаючи їх під свою владу, Карл X обіцяв охорону їхніх маєтностей, які ще не зайняті москвитами та козаками, а вже втрачені маєтки компенсувати іншими. Цікаво, що коли, галицька шляхта вказала Карлу, що вони не завойовані ним, бо в Русі (Галичині) та Любліні шведських військ не бачили, король відповів їм: "Хіба не маєте в себе козаків? — То мої слуги". І тут знову цікава думка про це нашого "пана всієї Русі" Богдана...А він після початкової ейфорії, схоже почав здогадуватися, що шведський король, як і цар Алєксєй, і близько не розраховує на можливість якогось рівноправного союзу. Дехто каже, що Карл X прямо прислав йому наказ забиратися з-під Львова. Настрій гетьмана погіршувався з кожним днем, а тут ще й прийшла звістка, що козаків, які везли трофеї, під Старокостянтиновом погромили татари й Кримська орда суне далі на захід. Тож, у першій половині листопада 1655 року, домовившись із магістратом про розмір викупу, Хмельницький знімає облогу зі Львова. При цьому командувачу львівської залоги гетьман незадовго до свого відходу говорив: “Мусиш знати, що я також вірний слуга короля Яна Казимира: вважай за доказ тобі мій спішний відступ від міста, і так і поясни королеві". Далі буде...

У листі до гетьмана воєвода тиснув на вже знайомі нам больові точки: "Покинув ти єси матір свою правдиву, відступив єси від православної віри – царгородського патріарха. Відріклися від нас, братії своєї, пристали до мачухи – чужого народу, прийняли віру неправдиву, видуманого патріарха московського, що не має іншого походження тільки від царя. З ким ви побраталися тепер? З премерзким клятвопорушником, що нікому ніколи не дотримав віри. Що ж далі?... Москаль вірності не додержить, бо у нього тільки кривоприсяжництво й порушення угод". І от ніби й правда написана, але як воно мало сприйматися після тої ж Буші або татарського спустошення? Тож гетьман ту писанину Тишкевича, як і лист від турецького посла щодо відновлення перемовин про протекторат, відсилає до Москви.І цар Алєксєй Романов цього разу діє напрочуд оперативно та рішуче. До Хмельницького було направлено нове, куди більше військо московитів, а сам цар знову ударив по армії великого гетьмана литовського Януша Радзивілла в Білорусі. На той час контрнаступ Радзивілла вже повністю видихнуся без якихось вагомих результатів (не в останню чергу завдяки діям козацького корпусу Івана Золотаренка), і от тепер прийшла черга литовського гетьмана вигрібати. Золотаренко бере Бобруйськ та інші містечка сучасної Могильовської області Білорусі, де починає розставляти своїх людей та набирати місцевих до козацького корпусу. Цар висловлює певне незадоволення цим самоуправством, але з'ясовувати стосунки не на часі, та й Хмельницький радить не затримуватися біля "курників", тож питання швидко зам'яли.Золотаренкові виділили окремі населені пункти в Білорусі, де допускалося введення козацької "тимчасової адміністрації", на інших же захоплених територіях мали рулити лише московські воєводи. Сам він усе частіше починає іменувати себе не просто полковником, а "наказним гетьманом сіверським" та слухняно їздить на аудієнції до Алєксєя. Уже в липні 1655 року об'єднані війська московитів та Золотаренка спочатку захоплюють Мінськ, а потім і саму столицю Великого князівства Литовського – Вільнюс. Уперше в своїй історії це місто було завойоване іноземними військами та піддане жорстокому розграбуванню, що супроводжувалося пожежами та масовою різаниною місцевих городян. Паралельно з цим Богдан Хмельницький виступає з-під Білої Церкви на захід України, і зупинити його особливо вже немає кому.Причина – у відкритті нового для Речі Посполитої "фронту". Третього після українського та білоруського, тепер уже – польського. Сподіваюся, ви ще не забули, що король Ян ІІ Казимир, як і його брат-попередник, походив зі шведської династії Ваза. Шведська корона була втрачена ще їх батьком Сигізмундом ІІІ, але від своїх прав на престол він так і не відмовився. Це призвело до серії довгих воєн, під час однієї з яких Річ Посполита, зокрема програла шведам території в Лівонії із Ригою в тому числі. За останні десятиліття загартоване в Тридцятилітній війні Шведське королівство зміцніло ще більше та навіть заснувало власні колонії на території сучасних штатів Делавер та Нью-Джерсі. І нелюбов до роду Сигізмунда ІІІ при цьому нікуди не поділася. То як тут не скористатися проблемами свого багаторічного противника? Ще рік тому, і тепер, коли Богдан Хмельницький тільки готувався вирушити в свій другий "західний похід", на нього намагалися вийти посланці шведського короля Карла X Густава з пропозицією "тісного співробітництва" в боротьбі проти Речі Посполитої. Гетьману це здавалося чудовою можливістю, і тоді він щиро дивувався, чому царський уряд усіляко ставить палиці в колеса його спробам налагодити контакт із Карлом Густавом: не пропускає ні шведських послів, ні листів Хмельницького до Швеції. Адже в нас у всіх спільний ворог, чи не так? Утім, довго чекати відповіді Карл X не став, і саме в той момент, коли Золотаренко штурмував Вільнюс, а Хмельницькому один за одним здавалися перші галицькі міста, шведська армія перетнула кордони Речі Посполитої. Далі буде...

Не бажаючи повторювати долю Буші та інших понищених містечок і сіл, багато звідки (у тому числі й з Вінниці) присилали до командування коронної армії своїх посланців із виявом покори та видавали наявних у них московитів. Але значна частина населення просто втікала світ за очі. Узагалі потоки біженців у ході бойових дій звичне явище для всіх часів і народів (так, наприклад, того ж року, втікаючи після війни в Бразилії, перші єврейські громади оселилися в майбутньому Нью-Йорку), та для України цей процес тоді набув просто загрозливих масштабів. Очевидець писав: "Міста й села порожні, куди військо не прибуде – людей не застає". Тікали в Молдову, тікали за Дніпро, але часто там не залишалися, а йшли далі за московський кордон. До них приєднувалися й ті, хто просто був незадоволений рішеннями й політикою гетьмана. Роздратований тим, що його, і так виснажений роками війни, "мобілізаційний ресурс" починає танути ще більше, Хмельницький закликав прикордонних московських воєвод не пропускати переселенців та навіть їх "ловити, вішати, стинати і в неволю брати, а майно забирати на государя". Однак справитися з приїжджими "черкасами" московським чиновникам було не так то й легко. Саме від 1654 року датовано скаргу на українських переселенців, що самочинно без царського дозволу будують собі поселення на річці Лопань та розоряють угіддя бєлгородських церковників. Так ми й маємо першу згадку про тепер друге найбільше місто нашої країни – Харків. Та повернемося поки зі сходу під Брацлав, де коронну армію зустріли перші козацькі полки під орудою Івана Богуна та Михайла... Зеленського.Піхоти на брацлавських валах було "як очерету", тож спочатку Чарнецький із компанією там отримали добряче по зубах. Проте, коли почали надходити звістки про прибуття до поляків перших татарських загонів, Богун із Зеленським не стали випробовувати долю, а просто спалили замок Брацлава, щоб не дістався ворогам, та відступили до Умані. При цьому всьому, не зважаючи на кровопролитні бої та різанину місцевого "мирняка", Хмельницький із головною армією й досі не йшов. Гетьман усе чекав допомоги від Москви. Але цар відмовився повертати бійців Золотаренка, бо в Білорусі місцеві, надивившись на грабунки та депортації, що їм влаштували "освободітєлі" московити, стали партизанити, а гетьман литовський Януш Радзивілл розпочав свій контрнаступ. Прийти повинен був воєвода з Бєлгорода, але він теж зовсім не квапився. Тим часом Умань уже була оточена військами Речі Посполитої та Кримського ханства. На дворі стояв морозний січень 1655-го року, і Богун наказав обливати міські вали водою, перетворивши їх на неприступні крижані гірки. Облогою керував сам головнокомандувач коронної армії Станіслав Потоцький, який спершу спробував атакувати місто палаючими ядрами, але оборонцям вдавалося їх загасити. Як раптом привели кількох впійманих неподалік московитів, які повідомили, що вони прийшли з бєлгородським воєводою Шереметьєвим, який прямо зараз рухається на Умань із військами Хмельницького. Потоцький вирішує йти прямо їм на зустріч, яка відбулася під Охматовим там же на Черкащині. Війська зійшлися в полі, коли вже сутеніло, а від лютого морозу брали дрижаки. Так воно й стало "Дрижиполем".Ця перша спільна козацько-московська "операція" в Україні стала однією з найкривавіших за всю історію війн Хмельницького. Коронній армії спершу вдалося прорватися до табору в тому місці, де стояли московити, і ті посипалися. Захопивши московські гармати, поляки з них же почали нещадно гатити по "гостях із півночі". Лише з великими зусиллями козакам вдалося вибити кварцяне військо, а нові укріплення довелося робити з трупів, яким не було числа. Існує версія, що ситуацію тоді врятував кавалерійський загін Богуна, який примчався з Умані, але це малоймовірно. На ранок перестрілки продовжилися, але обморожені солдати в атаку вже особливо не рвалися. Загалом на Дрижиполі загинуло в бою та замерзло від холоду близько п'ятнадцяти тисяч з обох сторін, з яких тисяч дев'ять – московити. Далі буде...

Та цілком можливо, що гетьман просто не хотів нічого розповідати заїжджим москалям, які вже відверто почали лізти в його "парафію". Так, царські посланці збиралися при роздачі золота кожному козаку проголошувати, що це "бабло" саме від Алєксєя, а батька Хмеля діставали запитаннями, чому він досі не користується печаткою, яку ще весною йому відправили з Москви? У результаті довгих дебатів від ідеї роздачі грошей кожному особисто відмовилися, побоюючись, що не знаючи точної кількості війська, на всіх може не вистачити. Як тоді казала козацька старшина: "Це ви хочете, щоб нас полковників козаки побили? Знаєте, які в нас люди своєвільні. Кому не стане царського жалування, подумають, що то ми, полковники, забрали собі". Зрештою, гроші лишили гетьману, щоб він роздав їх сам пізніше.Аж тут, нарешті, з царського "генштабу" надійшла команда: Хмельницькому разом з усім козацьким військом та приданими московитськими полками висуватися з-під Фастова на Волинь із кінцевою ціллю наступу – Луцьк. Туди ж крізь поліські території Великого князівства Литовського мали прориватися інші частини московитів під командуванням князя Ляпіса Трубєцкого. Але, як то кажуть, планували на вівторок, а вийшло в сорок. Трубєцкой застряг десь у білоруських лісах, а пертися в наступ самотужки Хмельницький, не дивлячись на всі істеричні припадки московських командирів, відмовлявся. Гетьман переконував, що сил для такого глибокого рейду не достатньо, але в зв'язку з несподіваною смертю хана Ісляма ІІІ Герая можливо буде шанс залучити татар до походу, і треба лише час на перемовини.З огляду на все це, козацьке військо просувалося на захід вкрай повільно, а дійшовши до Бердичева, Хмельницький знову зупинився на кілька тижнів. Звідти, правда, висилали окремі невеликі загони, що доходили до Рівненщини та змогли там на деякий час зайняти Острог. Але загалом інакше як топтанням на місці увесь той "похід на Луцьк" назвати не можна. Так само козацький "експедиційний корпус" Івана Золотаренка по вуха застряг в облозі білоруського містечка, назва якого вам ні про що не скаже. Щоб царський "генштаб" більше не діставав його постійними вимогами йти під Смоленськ, Золотаренко, зрештою, виділив кілька тисяч бійців під командою його молодшого брата Василя, відомого нам зі школи героя роману "Чорна рада". Утім, допомога його там уже й не знадобилася. На початку жовтня 1654-го гарнізон Смоленська здав місто московитам, і тих козаків перекинули під білоруський Вітебськ. Можливо, десь у самий розпал святкувань із приводу досягнення однієї з головних цілей СВО Государевого походу (де був присутній і старший Золотаренко, який під шумок зміг собі вибити привілей на місто Батурин), царю Алєксєю принесли лист від Хмельницького. Гетьман повідомляв, що нового кримського хана Мехмеда IV Герая підкупили поляки, домовитися з ним неможливо і татарський напад на козацькі території тепер неминучий. Тому, враховуючи, що Хмельницькому не відомо, де там лазить Трубєцкой зі своєю армією, за всієї поваги до наказів царської величності, військо Запорізьке згортає свій похід та повертається "до місць постійної дислокації". Далі буде...

Сам гетьман тим часом стояв разом зі своїм військом та частинами московитів на Київщині, то під Фастовом, то під Богуславом, чекаючи від царя вказівки щодо подальшого плану дій, не знаючи куди їм наступати і що робити. Очевидно, плануванням в "московському генштабі" тоді займався якийсь древній предок Гєрасімова, тож кілька тижнів узагалі не було жодних розпоряджень, і бійці тупо били байдики. Хмельницький, правда, при цьому часу не марнував. Зокрема, ним було прийнято перше посольство королівства Швеції, яке вже давно намагалося вийти на гетьмана, але московити не пускали шведів через свою територію, і їм довелося робити круг аж через Константинополь. А ще батько Хмель зустрівся з делегацією Патріарха Антіохійського, який їхав у Москву просити грошиків.В Україні ця делегація церковників пробула сорок днів протягом червня-липня 1654 року, і завдяки одному з її учасників – синові самого патріарха, який старанно занотовував усе довкола під час поїздки, ми маємо одне з небагатьох джерел, яке яскраво описує нашу землю та її народ у той непростий історичний період. Нам він відомий як Павло Алеппський (від місця, де він народився – багатостраждального сирійського Алеппо). І перше, що кинулося йому в очі, це величезна кількість сиріт, що лишилися в Україні вже після п'яти років майже безперервної війни. Багато міст було просто спустошено, де: "більша частина домів порожня, бо це був єврейський осередок, а тепер їх гарні доми, крамниці та заїзди порожні і безлюдні". Залишені панські маєтки не заселяли заново, а перетворювали на "нечисті місця".Утім, це Павла навіть потішило, що в контрольованих козаками землях не лишилося "іновірців": поляків, євреїв, вірмен, лише самі православні. "І всі вони, з невеликими виїмками, — навіть більшість їх жінок і доньок уміють читати, знають порядок церковних відправ і церковний спів! Священики вчать сиріт і не лишають їх блукати невігласами по вулицях". Араба за походженням дивувало, що в нас "жінки продають в прегарних крамницях все можливе з парчі, соболів і подібного, вони гарно вбрані, заняті своєю роботою і ніхто не кидає на них ласим оком" та шокувало, що чоловіки й жінки миються в лазні разом, прикриваючи свою наготу лише віниками з галуззя. Однак суспільна мораль була суворою, і впійманих на подружній зраді роздягали до гола та розстрілювали.Гетьман, приймаючи патріарха, частував дорогих гостей горілкою, яку наливали теплою в тарілки та зачерпували ложкою. При чому Алеппський відмітив, що "в землі козацькій горілка дуже дешева, просто як вода, а в московській дуже дорога". Після аудієнції у Хмельницького Алеппський з компанією побуваву гетьманському маєтку в Суботові, де побачив захоплені скарби з вірменських церков, що Тиміш "пограбував і поруйнував у Сучаві, в Молдавії", а потім вся делегація вирушила до Києва на зустріч з митрополитом Сильвестром Косовим. Павло описав уже майже добудовану московитами фортецю, що ледь не впиралася в мури Софійського собору, зацінив пишноту місцевих садів та красу київських дівчат, які плели собі віночки з квітів. Та, не зважаючи на цю майже ідилічну картину, нова війна тільки набирала обертів. Далі буде...

У своїй петиції цареві гетьман зі старшиною просили не тільки за права й вольності козацькі, а виступали загалом від "усього миру християнського" на підконтрольних козакам землях. Тому клопотали вони також за права шляхти (і їй цар видав окрему "жалувану грамоту"), міст та церковників. Але разом із Тетерею та Богдановичем поїхала й окрема делегація від Переяслава. З точки зору правової системи Речі Посполитої це була нормальна практика, там міста окремо домовлялися про свій статус із королем, але цього разу вийшла дещо інша історія. Переяславці поскаржилися на козацьку адміністрацію, яка змушує їх давати кінні підводи та відбирає харчі для військових потреб. "А як твій привілей одержимо, то ним будемо боронитися і тільки твоїй царській величності кланятись і тебе одного слухати будемо". Цар, ясна річ, іде на зустріч "побажанням трудящих" та постановляє, що відтепер експлуатувати "нещасних" переяславців мають право лише для "государєвих дєл", фактично вилучивши Переяслав з-під гетьманської влади. І це був прецедент, який тепер запросто могли наслідувати й інші міста (чи то за власним бажанням, чи за дружньою підказкою "з-за порєбріка")... Наскільки Богдан Хмельницький був задоволений таким фіналом перемовин невідомо, однак, оскільки вважається, що всю цю кашу він заварив, головним чином, заради військової допомоги від московитів, уже дуже скоро він отримав можливість оцінити чи коштувала гра свічок. Коли гетьман посилався на наступ Речі Посполитої, щоб не їхати до Москви, насправді, то була ще проста відмазка, але вже в квітні 1654-го спалахнуло по дорослому.Двома колонами: одна від сучасного міста Хмельницький (тоді село Плоскирів), інша від Кам'янця-Подільського, війська Речі Посполитої, підтримані молдавськими загонами, пронеслися з вогнем і мечем через усю Вінниччину. Керували тим рейдом польний гетьман Станіслав Потоцький та відомий своїми жорстокими розправами над повстанцями Стефан Чарнецький. Початковий розрахунок був на те, що заклики короля не йти в "московську неволю" знайдуть відгук серед широких мас населення, проте "простий нарід", як правило, просто давав драпака при наближені "визволителів" або ж починав чинити опір. Через це в кількох місцях, у тому числі й багатостраждальному Немирові було влаштовано жорстоку різанину (хоча, жінок, зазвичай, залишали в живих). При цьому головний на Поділлі – Іван Богун просто відступив аж до Умані.З'єднавшись, коронні війська також рушили за Богуном. Але оскільки захопити Умань із наскоку не вдалося, потрібно було починати облогу, яка за відсутності достатньої кількості піхоти та артилерії навряд чи би принесла швидкі результати. Тим часом, новина про те, що ворожі війська так швидко просунулися в глиб козацької території серйозно збентежила Хмельницького. На допомогу Богуну та уманським козакам були скеровані сусідні полки, а новому "шефу" в Москву полетіла тривожна "телеграма". Утім, у московитів був свій план. Царську армію розділили на три частини, і лише одну з них планувалося застосувати на українському напрямку. Відкрити "другий фронт" вирішили у Великому князівстві Литовському зі Смоленськом у ролі головної мішені. Очолити ж похід мав цар Алєксєй власною персоною. Далі буде...

#Епізод 185. Березневі статтіПротягом січня-лютого 1654 року московитські посланці, підтримані силою козацької зброї, прийняли присягу на вірність царю Алєксєю Романову "та його потомству" майже в двохстах українських містах і містечках. У присяжних списках педантичні заїжджі бюрократи зазначили "персональні дані" близько 2 тис. козацької старшини, 63 тис. рядового козацтва та 64 тис. інших "обивателів". Десь процедура проходила гладко, десь, як у Чорнобилі, від присяги певний час морозились. Місцевий православний протопоп тоді писав: "Видав нас усіх Хмельницький московському цареві в неволю... Сам із військом своїм присяг, і місто Київ силою, під страхом кари мечної, змусив до того, що присягло. Не знаю, що буде з Чорнобилем, дуже скоро будуть змушені зробити те саме." Ходили чутки, що десь московитів місцеві жителі не пустили та взагалі побили киями, і це дещо збадьорило уряд Речі Посполитої, який після вістей про "Переяславську раду", здавалося, спочатку просто впав у ступор. Король Ян ІІ Казимир видав універсал до своїх українських підданих не вестися на провокацію "зрадника Хмельницького" та не присягати цареві, триматися до приходу коронного війська, а тим, хто вже змушений був це зробити під тиском, гарантував амністію. Окремо було зроблено спробу вийти на полковника Івана Богуна, який не присягав у Переяславі, через що вважалося, що в нього серйозний конфлікт із Хмельницьким. Богуну запропонували, ні багато, ні мало гетьманську булаву за умови, що він підтримає проурядові сили, які почали висуватися до "зборівської" лінії розмежування.Але Богун усі листи з такою заманливою пропозицією... просто переслав гетьманові. Занепокоєний військовими приготуванням противника та королівською агітацією серед його людей, Хмельницький почав педалювати питання якнайшвидшого приходу до Києва московського "обмеженого контингенту". Три тисячі московитів, яких планувалося завести до нашої древньої столиці у військовому плані тоді особливої погоди б не зробили, але їх розміщення за задумом батька Хмеля, очевидно, мало би продемонструвати наявність такого собі аналогу "коаліції рішучих" з їх гарантіями військової підтримки. Аж два київських полковники (діючий та колишній) особисто зустріли московських воєвод із солдатами ще під Броварами й провели до Софійського собору, де їх вітав сам митрополит.Не відкладаючи справу в довгий ящик, ці перші представники "русскоязичного насєлєнія" Києва заходилися робити обстеження фортифікаційних споруд міста. І одразу ж прийшли до висновку, що старий замок київського воєводи на Замковій горі взагалі не придатний для нормальної оборони, а тому треба будувати нову фортецю. Тільки робити це вирішили не на Подолі, а в Старому місті, на землях, що належали митрополиту Київському та всієї Русі. Але митрополит Сильвестр Косів, забувши про всі свої теплі привітальні промови, навідріз відмовився поступатися хоч клаптиком своєї землі. Вибухнув перший, але далеко не останній конфлікт із "дорогими гостями", під час якого Косів кричав у гніві, що це гетьман просився під царську руку, а він, митрополит, із цим питанням нікого до царя не посилав.У кінці митрополит узагалі так розійшовся, що закінчив свою емоційну тираду фразою польською мовою: "Почекайте і ждіть собі кінця скоро". Ці та інші слова Косова воєводи "занесли в протокол" й оперативно стуканули Хмельницькому та в Москву. Було зрозуміло, що це тільки перша ластівка, і без належного врегулювання питання, на яких узагалі умовах відбуватиметься все подальше перебування "під високою царською рукою", не обійтися ніяк. Пам'ятаємо з минулого епізоду, що жодного документа за результатом подій у Переяславі ми не маємо (та й велике питання чи був він там узагалі), і от тепер гетьман із полковниками й іншою старшиною, уже присягнувши цареві, похапцем почали складати якісь проекти, які тепер, як вірнопіддані, уже мусили робити в формі... чолобитної. І тут у нас знову проблема.

Чи стосувався той "договір" лише московської залоги в Києві, чи охоплював більш ширше коло питань, не відомо. Але треба мати на увазі, що в політичній системі координат Московії, все про що б домовився Бутурлін у Переяславі, мало би десь таку саму вагу, як і те, що "намалював" у Стамбулі Мєдінскій. Без санкції "царя-батюшки", це був би папірець із порожніми деклараціями (і це вже не кажучи про добре відому вартість будь-яких угод із московитами в принципі). Після козацької старшини, до Бутурліна приперлася ще й група шляхтичів, які вручили боярину свою "петицію", в якій вони вже гарненько поділили між собою посади старост та воєвод, які існували при "старому режимі", й хотіли її затвердження. Боярин подивився на них як на неадекватів, і ті, налякавшись можливого гніву гетьмана, потім просили не казати нічого Богдану.Завершивши церемонії в Переяславі, московити роз'їхалися по містах, вказаних Хмельницьким (той назвав 177 населених пунктів, що контролюються козаками), а Бутурлін особисто попрямував до Києва. Тут московита на в'їзді в місто зустрічав митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Сильвестр Косів, який за ці роки вже напрактикувався швидко "перевзуватися на ходу", спочатку сердечно вітаючи Богдана Хмельницького, а потім так само "щиро й привітно" армію Януша Радзивілла. Бутурлін при зустрічі підколов митрополита, сказавши, що "от ваш гетьман не один раз звертався до царя з проханням про підданство, а чому ви, владико, ні разу нам не писали?". Косів відмазався, сказавши, що він нічого не знав про листи гетьмана, але коли зайшла мова про присягу цареві, знову виник конфлікт.Митрополит (як і архімандрит Печерського монастиря) відмовився робити це сам і не послав приймати присягу підпорядковану йому шляхту та міщан. Свою відмову він обґрунтовував тим, що коли король Ян ІІ Казимир дізнається про це, то віддасть наказ стратити православних єпископів та священників, що перебувають на підконтрольних урядові Речі Посполитої територіях. Утім, за кілька днів Косова все ж дотиснули, і він також приніс "клятву вірності". Проте, одразу ж після цього митрополит терміново направив свою людину до Луцька, щоб той зробив офіційний запис до міських книг про те, що сталося. У тих поясненнях усе валили на "зрадника" Хмельницького, бо насправді бажання змінювати підданство ніхто не мав, а козаки в Києві "гнали міщан до присяги як худобу". Далі буде...