Статистика telegram channel - @hirkyiguignol

Проводячи частину життя в одному місці — нехай це буде дім батьків, орендована квартира, місце навчання чи роботи, або вулиці й закапелки, в яких ми намагались загубитись, — ми несвідомо наповнюємо його згадками та асоціаціями, конструюючи завдяки цьому власне майбутнє, яке, насправді, значною мірою будується з наших спогадів про минуле.Коли ми змінимо роботу, переїдемо в іншу квартиру, закінчимо школу чи університет, і через роки знову опинимось в цих місцях, чудернацькі візерунки нашої памʼяті формуватимуть наші відчуття: ностальгію, смуток, радість, внутрішній спокій чи роздратування.Майбутнє — це зустріч минулого з теперішнім, в якому памʼять обʼєднує ці три часові стани в одну безкінечну, нерозривну, постійно присутню тут і тепер мить.Те, чого ми не пам'ятаємо, не існує саме тому, що не може вплинути на наше тепер. Пам'ять є фундаментом впізнання, а впізнання — людей, місць, предметів, явищ, подій — конструює наш зв'язок з розрізненими елементами нашої індивідуальної версії конструктору реальності.Ось чому, коли місто починає втрачати свої знайомі нам здавна будинки, пам'ятки, громадські місця, елементи природного ландшафту, ми втрачаємо можливість реалізації нашої пам'яті в теперішньому, перестаємо впізнавати місто і більше не можемо створити компліментарне собі у минулому майбутнє. Ми застигаємо, опиняючись в не-майбутньому — точці, яка можливо й існує в реальності інших людей, для яких складові нашої пам'яті є чужими, але котра викидає нас з можливості активного співтворення актуального нам самим проживання моменту.Коли Джойс казав, що, в разі знищення Дубліна, його можна було б відтворити за його книгами, він говорив саме про це і саме про свій Дублін: його зв'язок з містом став основою для літературної творчості, в якій не просто описувалось розташування пабів, борделів, університетів та церков; в ній фіксувався внутрішній зв'язок Джойса з цими місцями, де його досвід ставав основою для його власного майбутнього можливого впізнання міста, а отже — буття в ньому.Для всіх, хто тримає глибоко в собі потаємні мапи своїх зникаючих міст, працює над збереженням цієї памʼяті, і розчиняє себе в ріках, деревах, вулицях і у відблисках тисяч міських дзеркал, на #РадіоНічнийГолосіїв звучить композиція Coil — The Lost Rivers of London.

Вкрай рідко дивлюсь серіали, а ще рідше з'являється бажання чимось поділитись. Особливо з відносно нового.Say Nothing — приємний виняток. Минулорічна екранізація нон-фікшн бестселера Патріка Раддена Кіфа про події в Північній Ірландії в 70-ті-90-ті роки минулого століття, відомі як The Troubles.У серіалу є недоліки: подекуди відчутні проблеми зі сценарієм, монтажем та загальним ритмом, інколи слабувата, занадто «серіальна» робота оператора. Але все це сповна компенсується кастом (всі чотири акторки, які виконують ролі молодих та немолодих сестер Прайс, неодноразово вражають, це дуже сильна гра), увагою до деталей, з яких будується тогочасна атмосфера, ну і самою історією — нечасто в кіно можна подивитись на внутряк ІРА. Я не читав оригінальну книгу, яку називають ледь не другою In Cold Blood, але кажуть, що екранізація на рівні з першоджерелом.Тому дуже раджу подивитись, навіть якщо вас не цікавить боротьба ірландців за незалежність. Думаю, ви несподівано знайдете там чимало актуального для українців сьогодні. А #РадіоНічнийГолосіїв підтримує цю рекомендацію композицією Go Dig My Grave одного з кращих сучасних ірландських колективів — Lankum. Так, саундтрек в серіалі теж на рівні.

Російські дрони над Польщею, Швецією і Данією. Діяльність спецслужб РФ в Британії, Німеччині та Франції. Розмови про слабкість Європи та її неготовність до викликів — ні, не майбутнього, сучасності — загальне місце. Але якщо раціональні аргументи працюють не так, як нам би того хотілось, можливо варто звернутись до наших західних союзників мовою, яка колись правила континентом. Мовою, яка говорить не до розуму, а до памʼяті та почуттів. Мовою мистецтва.Ймовірно, європейці просто неуважно слухали колектив, котрий ще 15 років тому у притаманній даркфолку витонченій манері зобразив європейське майбутнє. Колекція Лувру похована під грудами каміння в результаті удару Орєшніка. Прадо більше не приймає відвідувачів — прильот Гєрані. Лондонські ресторани зачинені через загрозу активності російських субмарин, а в клубах Берліну лише перекотиполе — відвідувачі втекли від неприємного звуку повітряної тривоги, котра, як їм здається, не дуже метчиться з прямою бочкою, а хедлайнер вечірки не зміг прилетіти до міста через зачинений аеропорт.Сьогодні ми на головній підпільній радіостанції Старого світу беремо Європу за її тендітну, мармурового відтінку руку, і, дивлячись в її кольору дощового неба очі, разом з Томасом Петтерссоном промовляємо, що світ — не такий милий і вільний, як їй здавалось останні 80 років. Можливо вона згадає, якою вона була. І нехай сльози радості потечуть по її блідому, спраглому слави й величі обличчю.Ordo Rosarius Equilibrio на #РадіоНічнийГолосіїв

Есть ли зрелище безумнее того, что предстает перед глазами Актеона через раздвинутую листву? Случайность или же робкое желание направило его шаги по пути к спасению, в лоно проклятия? Неужели он и в самом деле надеялся найти в неподступном божестве податливую деву? Не он ли и придал этой теофании её формы? Не был ли он её толкователем? Представилась бы когда-либо Артемида скульпторам, не приблизься к ней Актеон? Не хотел ли он заманить собственного гения-хранителя в ловушку своего ловитвенного воображения? Но что за мысль — захотеть застать врасплох сам принцип собственного призвания, словно для того, чтобы его пересмотреть! Надо же быть настолько безумным, чтобы предположить, будто божество собирается расслабиться, раздеться и обрести удовольствие в волнах; чтобы поверить, будто она томится — томлением настолько редким, что предоставит вам исключительное развлечение и одарит привилегией, которую вы и подберете, словно дикую ягоду! Может быть, Актеону постыла охота? Не разгадал ли он более глубокий смысл бесплодности сего занятия? Одним словом, выпустить синицу из рук ради журавля в небе — не таков ли секрет всех охотников, коли блага здесь суть тени благ грядущих? Но если Царство принадлежит неистовым, то Актеон сделал первый шаг по пути мудрости, когда приблизился к этой неопалимой купине, ветви которой и раздвинул, будто первый среди грядущих провидцев, вооруженных и маскирующихся. Пьер Клоссовски «Купание Дианы» / Камиль Коро «Диана и Актеон».

Божественна Anna von Hausswolff релізнула новий альбом під милою кожній пропащій душі назвою «Iconoclasts». Гадаю, невипадково саме під сьогоднішню дату.Виконавиця з одним із найпроникненіших голосів на сучасній темній європейській сцені, яку The Cold Magazine в новому матеріалі назвав «the gothic goddess of ambient rock». Що би не малося на увазі у другій частині цього визначення, ми, слухаючи її нову платівку і згадуючи минулі записи, чудово розуміємо, про що йдеться у першій. На альбомі, з-поміж інших, присутні фіти з Іггі Попом (дід прямо співає) і Ethel Cain.Але послухаємо ми два інших треки. Обидва виходили синглами раніше (а на один із них за посиланням навіть є кліп), але на яких схожість виконання Анни з Діамандою наше все Галас, яка прослідковувалась і на минулих альбомах, помітна тут ще більше. «Stardust» та «Struggle with the Beast».У цю ніч кордони між світами відкриті. #РадіоНічнийГолосіїв спокушає уважних слухачів скористатися сьогодні цим потойбічним безвізом так, як це потрібно саме вам. А наша випадкова радіостанція забезпечить належний саундтрек до цієї подорожі.

З кожним роком фігура сьогоднішнього іменинника, його ідеї та концепції, впливи на інших знакових постатей, його парадоксальність і різноплановість розкриваються для мене під все новими й новими кутами.І я точно можу сказати, за що саме ціную його найбільше. За непереборну любов і цікавість до життя в усьому його різноманітті, яка свого часу змусила і мене поглянути на цей світ під абсолютно іншим, не властивим мені тоді кутом зору, і почати жити по-інакшому. Це може звучати дивно, але повнокровність життя давно померлої людини не раз допомагала мені в моменти, коли, захлинаючись в марноті існування, я знову «випадково» віднаходив у його книгах всього одну фразу, думку, або історію з його біографії, котрі знов і знов розпалювали в мені інтерес до власного становлення.Якщо ви колись читали його книги або знайомі з його біографією, ви знаєте, що я маю на увазі. А якщо ні — спробуйте. Сьогодні якраз чудова нагода — діду Аліку 150. Навіть якщо ви не цікавитесь магією та всім тим стандартним набором тем, які першими асоціюються з його іменем. Альпінізм, поезія, пропаганда, змови, шпигунські інтриги — сама інтенсивність життя Кроулі може стати невичерпним джерелом для натхнення та трансформацій у будь-якому форматі. Як казав сам іменинник:The joy of life consists in the exercise of one’s energies, continual growth, constant change, the enjoyment of every new experience.#РадіоНічнийГолосіїв пропонує шановним слухачам привітати ювіляра, підспівуючи разом з Девідом Тібетом. This is Crowleymass!

«Вся окружающая мишура отвлекает нас от того пиздеца, который называется жизнь», — сказав мені таксист Георгій, котрий, за його словами, проторчав всю молодість, а зараз, судячи по книжкам, які я з радістю взяв у нього в кінці поїздки за пожертву на храм, увірував в Господа нашого Крішну. Від глибини цієї думки та несподіваності її оприявлення саме в цьому місці я на хвилину забув, куди я їду. Взагалі я дуже люблю цей типаж людей — коли беззмістовність та порожнеча попереднього існування приводить до зацікавленості в сакральному, і саме в нетрадиційних для місця проживання людини формах. У мене було чимало цікавих розмов з колишніми рекетирами з 90-х, які пішли в неопротестантські церкви, або з ось такими психонавтами, котрих після зав'язки пре на чистому завдяки милості Господній і екстремальному релігійному двіжу. «Начальник охраны храма или слуга стражников, тут как посмотреть», — говорить він про те, чим займається у вільний від роботи час. Ще у нього троє дітей і грецьке прізвище. Я розповів йому, що водив до них в храм на екскурсію студентів, коли викладав в університеті. «Мы с тобой в теме», — кинув він мені на прощання, по-змовницьки посміхаючись, коли я виходив з машини. «И в доле», — додав я. Направду ж так і є — всі ми тут в долі, коли вже ділимо одне колесо перероджень. Можливо, в одному з них я теж буду таксистом Георгієм, що возить пасажирів під крішнаїтський транс. Далеко не найгірший варіант. Сприйму цю зустріч як знак, що саме час перечитати Бгаґавадґіту та переслухати разом з вами улюблений кіртан з альбому The Radha Krsna Temple, в записі якого брав участь Джордж Харрісон.Харе Крішна на #РадіоНічнийГолосіїв

Берлін пахне дешевим хеллєм, розлитим на столі у випадковому біргартені, що винирнув перед тобою десь в Фрідріхсхайні. Він пахне листям дерев у Трептов-парку, де височіє радянський Альоша, який, звільняючи Європу від тисячолітнього Райху, зґвалтував половину Німеччини. Пахне травою, розкуреною о другій ночі незнайомими албанцями в барі в Кройцбергу, пожовклою травою у дворі під вікном на порозі осені, диким бурʼяном на могилі Ульріки на цвинтарі з невимовною для словʼянського язика назвою. Пахне першою затяжкою мерзотної цигарки поруч зі шпеті під домом з пачки за 10 євро. Він пахне сотнями салютів, запущених в грудневе берлінське небо, і тисячами феєрверків, що цілять нащадки Пророка і Ататюрка в місцевих поліцаїв в новорічну ніч в Нойкьольні. Берлін пахне мною і тобою, коли наші спітнілі тіла так невимушено торкаються один одного в богами забутому клубі під гулкі баси остогидлого берлінського техно. Він пахне усіма можливими випорежненнями тисяч місцевих і туристів, які цілодобово штурмують небеса берлінського раю, що обіцяє все і зараз, але насправді, як і годиться справжньому парадизу, зрештою не виправдовує сподівань, залишаючи відчуття незавершеності, тотального наїбалова і марноти. Він досі смердить холодними стінами першого місцевого концтабору, в якому нині розмістився дитячий садок, підвалами Гестапо і Штазі, ледь вловимо віддає чорнилами анкет часів денацифікації і порохом чорних стволів RAF, бʼє по ніздрям крихтами зруйнованої в демократичному запалі стіни та безпорадністю німецької бюрократії. Берлін пахне дьонером і суданською кухнею в недільний похмільний ранок, бургермейстером о третій ночі в будівлі колишнього громадського туалету, станціями гілки U8 в ніч на суботу, спеціями у вʼєтнамській забігайлівці на сніданку з твоїм персональним різдвяним дивом, тхне блювотинням мультикультурного хору підлітків на Котбуссер Тор, вʼязким варевом у ложках районних торчів, брудною білизною і гниллю лівацьких сквотів, безсиллям правих пивних путчів, байдужістю міщанського лімбу. А ще він пахне дикими квітами в спустілих садах, парфумами знайомих і незнайомих жінок, фісташковим морозивом, пилом старих книжкових магазинів, теплом у чужих вікнах і холодом випадкових перехожих. Сотні запахів щосекунди змішуються в один неповторний, дратуючий, нудотний, прекрасний, мерзотний, терпкий аромат столиці Дойчланду, яка, відірвана від своєї власної країни, рухається абсолютно іншою траєкторією, в іншому ритмі. І ми вдихаємо цю димну суміш, аби бодай на хвилину спробувати пропустити крізь себе уявну свободу, про яку читали в книжках, образ якої в нашій уяві малювала нова німецька хвиля: запах безкінечних штрассе і аллє, S-бану та U-бану, парків і скверів, Шпрее і її рукавів, трамваїв, барів та клубів, оголених тіл і тіл, загорнутих в бурки та нікаби, запах бетону, бруківки і велосипедних покришок, старих кінотеатрів і зруйнованих бункерів, озер та лісів, сонця, неба, дощу, штучного світла та непідробної темряви, які зрештою назавжди залишаться для нас чужими. Знайомими і невідомими, милими та відторгуючими, коханими, ненависними, ностальгійними та беззмістовними — якими завгодно, але не нашими.Берлін пахне життям в усьому його неперевершеному різноманітті та абсолютній вбогості. Але таким життям, яке більше не видається нам вартим того, аби його прожити.

Серпень. Вечір неділі. Мені сім років. Я на задньому сидінні Ланосу, яким мій дід нещодавно замінив свої старі Жигулі. Ми вʼїжджаємо в Київ по Одеській трасі, повертаючись з села, куди, як завжди, їздили на вихідні. Дорослим завтра на роботу. Їдемо напівпустим, лінивим Києвом. Лагідне сонце огортає вулиці своїм особливим вечірнім світлом. Проспект 40-річчя Жовтня, Червоноармійська, Велика Житомирська, Артема. Ми у нашому дворі. Я виходжу з машини і дивлюсь на Покровський монастир, на цю блідо-рожеву потріскану стіну воріт, яка є одним із перших моїх спогадів, на високі дерева навкруги, на потворну радянську багатоповерхівку, в якій ми живемо, на руїни маєтку, який начебто будував молодий Городецький, на моїх родичів, котрі копирсаються в багажнику, дістаючи звідти городину, на прапор Куби, що височіє над посольством — і все залито цим неймовірним крихким світлом, яке, здається, можна схопити, покласти в кишеню і назавжди залишити з собою. Я ще не знаю, наскільки сильно люблю це місто. Не знаю, що згадуватиму цю хвилину десятиліття потому. Що колись не стане рідних, дерев, руїн маєтку. Що цей момент — найдорожчий скарб, який дістався мені задарма. Мені дають кавун. Я несу його додому. Перед ліфтом кавун вислизає у мене з рук, падає на сірувату підлогу підʼїзду і розбивається. Червоний рідкий фарш під ногами. Родичі сміються. Я теж починаю посміхатись. Серпень. Вечір неділі. Мені вже давно не сім. Я повертаюсь з іншого села, іншою машиною, в іншу квартиру, в інший Київ. В Київ, в якому більше немає майже нічого з того, що було дорогим для мене тоді. Але це серпневе сонце, це терпке світло — такі ж самі, як і в той вечір чверть сторіччя тому. Чи є взагалі у мене щось, окрім спогадів і цього світла? Я беру його, стискаю в долоні і ховаю в кишеню.

Вперше я свідомо послухав Black Sabbath років у 12. Однокласник дав кілька дисків класичних рок-гуртів, і найбільше враження на мене справив саме їхній однойменний дебютник. Добре памʼятаю, як я лежу у темній кімнаті, в навушниках грає вступ першої пісні і я розумію, що знайшов музику, яку можу назвати своєю. Голос Осборна і його манера зіграли тоді ключову роль. Потім було дуже багато різної музики, чудових відкриттів та незабутніх вражень від знайомств з новими жанрами. Але колективів, які я відтоді не переставав слухати і любити, не так вже й багато. Black Sabbath — одні з них.Сольна творчість Оззі мені завжди подобалась набагато менше, але перші 5 альбомів Black Sabbath — одні з моїх улюблених. Без них не було б величезної кількості інших любих мені жанрів, груп та пісень. Нещодавно обговорювали зі знайомими прощальний концерт Black Sabbath, і якось подумалось, що от тепер йому можна і піти. Доки хвороба остаточно не розбила, перетворивши на абсолютно недієздатну бліду тінь.І він пішов. Нехай цей відхід на #РадіоНічнийГолосіїв супроводжує один із найжиттєствердніших треків Осборна і компанії.Well, I know it's hard for you to know the reason whyAnd I know you'll understand when it's time to dieDon't believe the life you have will be the only oneYou have to let your body sleep to let your soul live onGoodnight, Prince of Darkness.