Серпень. Вечір неділі. Мені сім років. Я на задньому сидінні Ланосу, яким мій дід нещодавно замінив свої старі Жигулі. Ми вʼїжджаємо в Київ по Одеській трасі, повертаючись з села, куди, як завжди, їздили на вихідні. Дорослим завтра на роботу. Їдемо напівпустим, лінивим Києвом. Лагідне сонце огортає вулиці своїм особливим вечірнім світлом. Проспект 40-річчя Жовтня, Червоноармійська, Велика Житомирська, Артема. Ми у нашому дворі. Я виходжу з машини і дивлюсь на Покровський монастир, на цю блідо-рожеву потріскану стіну воріт, яка є одним із перших моїх спогадів, на високі дерева навкруги, на потворну радянську багатоповерхівку, в якій ми живемо, на руїни маєтку, який начебто будував молодий Городецький, на моїх родичів, котрі копирсаються в багажнику, дістаючи звідти городину, на прапор Куби, що височіє над посольством — і все залито цим неймовірним крихким світлом, яке, здається, можна схопити, покласти в кишеню і назавжди залишити з собою. Я ще не знаю, наскільки сильно люблю це місто. Не знаю, що згадуватиму цю хвилину десятиліття потому. Що колись не стане рідних, дерев, руїн маєтку. Що цей момент — найдорожчий скарб, який дістався мені задарма. Мені дають кавун. Я несу його додому. Перед ліфтом кавун вислизає у мене з рук, падає на сірувату підлогу підʼїзду і розбивається. Червоний рідкий фарш під ногами. Родичі сміються. Я теж починаю посміхатись. Серпень. Вечір неділі. Мені вже давно не сім. Я повертаюсь з іншого села, іншою машиною, в іншу квартиру, в інший Київ. В Київ, в якому більше немає майже нічого з того, що було дорогим для мене тоді. Але це серпневе сонце, це терпке світло — такі ж самі, як і в той вечір чверть сторіччя тому. Чи є взагалі у мене щось, окрім спогадів і цього світла? Я беру його, стискаю в долоні і ховаю в кишеню.