Деснянська правда медіа цього року створює відеопрадакшн для Ордена Святого Пантелеймона 🤍Це про вдячність, про силу і про людей, які стоять на варті життя щодня.🏵️ Світлана Ворона медична сестра загальної практики – сімейної медицини Киїнської амбулаторії є кандидатом на отримання Відзнаки «Орден Святого Пантелеймона» в номінації «Серце медицини» у 2026 році.Світлана Михайлівна у 2006 році закінчила Чернігівське базове медичне училище за спеціальністю «Лікувальна справа». Свій професійний шлях вона розпочала як акушерка Киїнської амбулаторії, а згодом стала медичною сестрою загальної практики – сімейної медицини. Село Киїнка розташовано за кілометр від Чернігова і для його жителів Світлана Ворона давно стала не просто медичною сестрою – вона їхня опора, людина, до якої йдуть із болем, страхом і надією. Навіть не зважаючи на те, що у неї вихідний день або робота на городі.Світлана Михайлівна активно бере участь у громадському житті: була депутатом сільської ради, є членом виконавчого комітету та членом суду присяжних. Але основна робота та обов’язок її життя – медицина. Справжнє випробування її сили духу почалося у лютому 2022 року. Напередодні повномасштабного вторгнення вона, як і багато українців, ще не знала, як зміниться її життя. Але вже 24 лютого, почувши страшні слова: «Почалася війна», вона зробила свій вибір: залишитися в Киїнці.Світлана сховала документи, взяла заощадження, відкладені на будівництво хати, і поїхала до Чернігова, закупила медикаменти, перев’язувальні матеріали, кровоспинні препарати тощо. Це був її перший бій. Без зброї, але за життя. Росіяни вже брали Чернігів у кільце, а 27 лютого війна дійшла й до Киїнки. «Ми були на роботі, коли сільський голова зателефонував і сказав, щоб сховалися, бо є загроза артобстрілу. Росіяни "привітали" нас повнокасетними зарядами "Града" й "Смерча"», - пригадує жінка. Коли 27 лютого Киїнку накрили обстріли, вона, разом із родиною, ховалася в підвалі. Проте, щойно припинився обстріл, медична сестра вийшла допомагати пораненим, рятувати людей на лінії оборони Чернігова.Того дня вона бачила смерть впритул. Людей із важкими пораненнями, розірваними тілами, тих, кого вже не можна було врятувати… Але вона не відступила. Навіть після руйнування амбулаторії вона продовжувала приймати пацієнтів у маленькому вагончику: без умов, без комфорту, але з тією ж відданістю Коли загинув бойовий медик, військові попросили її допомоги. І вона не змогла відмовити. Світлана Михайлівна стала для військових єдиним медиком на позиціях. У холоді, без належного обладнання, під обстрілами вона лікувала, перев’язувала, рятувала. Вона й досі пам’ятає їхні ноги (зранені, стерті до крові після тижнів у сирості). І лікувала не лише рани – підтримувала дух.Разом із військовим лікарем лікарем, який перебував з бійцями на позиціях, вона організувала в сільській школі імпровізовану операційну. Без рентгену, без інструментів. Коли не було можливості знайти уламок в тілі – використовували звичайний магніт. Коли не вистачало засобів – користувалися інтуїцією й досвідом.Вона працювала там, де, здавалось, медицина вже безсила, але не дозволяла собі зупинитися. Неймовірним чином їй вдавалося переправити тяжкопоранених до Чернігова, до лікарень: «Але хлопці, у яких були легкі поранення, прибігали, просили перев’язати рани і бігли назад, на позиції. Оце наші справжні герої», - розповідає вона. Разом із чоловіком вона допомагали пораненим, допомагала збирати тіла загиблих, оформлювала свідоцтва про смерть. За один місяць було понад 30 померлих. Це не просто цифри – це зламані долі, які вона пропускала крізь своє серце.І, навіть після всього, що пережила, вона каже: «Я просто була на місці, бо не могла поїхати, бо я – медик».Вона була й сьогодні залишається для своїх пацієнтів вона більше, ніж медик. Вона – спокій у найтемніші часи, підтримка, коли здається, що сил більше немає. Вона – віра в те, що життя переможе.Саме такі люди є справжнім серцем медицини.Оксана ЛогвинчукКНП "Чернігівський районний центр ПМСД"Відеопродакшн #деснянськаправда