Десь очевидна і одночасно парадоксальна думка. Наскільки ж Андреа Мальдера на початках викликає людську симпатію! Його танець і емоції під старенький італійський хіт Sarà perché ti amo, який став гімном міланського стадіону, топить лід на серці навіть у циніків. Він якийсь щирий, відкритий, можливо, це хороший піар та робота на публіку - однак виглядає дуже натурально і, головне, своєчасно і важливо. Він якийсь такий свій: цим збором, відкритим тренуванням, візитом до госпіталю і цим танцем під Ricchi e Poveri. І навіть не знаючи як складеться далі - вже хочеться щиро побажати успіхів цьому професору футбольної науки. І як ще більш жалюгідно на цьому фоні виглядає епоха Реброва. Як же контрастує вічно набундючений хамовитий Ребров на фоні цього італійця. От просто в голові не вкладається, чому ж Сергій не міг бути таким відкритим та щирим? Навіщо бути таким, кхм, чудаком, що після твого відходу ніхто не пустив сльозинки, а лише видихнули, навіть по гравцях збірної це помітно. Ну якщо не брати Миколу Тищенко, звісно. Парадоксально і незрозуміло.