Перемога над Болівією у фіналі міжконтинентального плейоф за місце на ЧС-2026 змусила Ірак сміятися і плакати водночас.Надлишок почуттів, спогадів, жертв – тут все й одразу."Коли ми перемогли, я спершу зателефонував батькові, але говорити не зміг, лише ридав.Не думаю, що люди розуміють повною мірою, скільки ми пережили як держава, як народ. Є причина, чому ми живемо за кордоном. Наші батьки були змушені виїхати, щоб дати шанс нам. Щоб одного дня ми повернулися", – ділиться нападник збірної Іраку Алі Аль-Хамаді.Він розмовляє чистою англійською з помітним скаузерським акцентом. Це тому, що матір вивезла Алі з Іраку, коли малому був лише рік. Його батька, Ібрагіма, якраз арештували за участь в акціях протесту проти режиму Саддама Хусейна – от вона й наважилася.Згодом, коли американці повалили диктатуру, Ібрагіма випустили з в'язниці і він возз'єднався з сім'єю вже в околицях Ліверпуля.І таких історій в Іраку мільйони. Із 26 гравців, яких Леви Месопотамії привезли на ЧС-2026, десятеро виросли у Великій Британії, Швеції, Данії та Німеччині. Дехто, як Марко Фарджи, вже не знає арабської мови.Є й такі, як Ребін Сулака – етнічний курд із непідконтрольної Багдаду сепаратистської землі.Ну, а на чолі всього – екстренер збірної Австралії Грем Арнольд та його помічник Рене Меленстен, що багато років асистував серу Алексу Фергюсону в Ман Юнайтед."Ірак до сьогодні відчуває наслідки другої війни в затоці. Це видно в містах. Вони-то відновлюються, але тут не Дубай і не Саудівська Аравія", – пояснює нідерландець."Саме тому коли ми вийшли на Мундіаль, було повне божевілля. Ця нація потребувала свята, і ми дали їм величезний заряд радості й енергії". Лонгрід про збірну Іраку, що повертається на Мундіалі після 40 років жахів, читайте повністю тут.