Людські мови мають таку рису як континуальність, тобто неперервність/тяглість. Оскільки прасловʼяни розселилися на теренах Галичині досить давно (деякі дослідники навіть уважають що прабатьківщина словʼян знаходилася десь між Татрами у Польщі і Буковиною, тобто акурат на тернах сучасної Галичини + Західне Полісся), від тих сивих преісторичних часів діялекти прасловʼянської мови безперервно еволюціонували у сучасні південно-західні ідіоми, які разом із іншими формують власне таке поняття як українська мова, тобто на Галичині від ранньосередньовіччя щонайменше і до сучасности говоря по-вкраїнски, без жодної зупинки, адже фізично не існує жодної межі між прасловʼянською і українською. У той час як на Полтавщині сучасна україномовна людність зʼявилася лише у XVI ст. у рамках колонізаційних рухів українського населення зі своїєї прабатьківщини, альбо метрополії, це були виходці з тієї само Галичини або Полісся. До цього моменту там не було континуальності у розвитку української мови, адже там просто не було носіїв до цього, регіон був знелюднений у XIII ст. і сучасне етнічні обличчя Полтавщини сформоване саме колоністами з Заходу, відповідно і мовні іновації на цій території носять новіший характер