Раян Мерфі є капсулою часу, яку я з задоволенням відкриваю зі свіжими проєктами, що не сприймаються «новими». Там є нерозкриті історії на різні теми, але побудова сюжетів незмінна. Саме так ностальгія за першими сезонами «Американської історії жаху» [цього року серіалу виповнюється 14 років] поповнюється шармом наступних проєктів. Все ті ж стильні розповіді про геїв, вбивць і загрози, але чомусь вони мені полюбились.«Американська історія спорту» стала лише продюсерським дітищем Раяна Мерфі, тому його вплив тут мінімальний. Шоуранером є саме Стюарт Зіхерман з малопомітною співпрацею для епізодів серіалів «Американці», «Коханці» чи «Терапія без кордонів». Франшизи від Фелчака і Мерфі точно мають право на життя - поки Netflix робить документальне «Нерозказане», а теплий «Тед Лассо» скінчився, треба ще щось про спорт. Мене не цікавить Джеффрі Дамер, О. Джей Сімпсон чи Джанні Версаче, але Мерфі вирішив, що це нам треба, і я завжди була задоволена сценарієм та його втіленням. «Американська історія спорту» мені здалась посередньою: акторський склад правильний [лише чому всі виділяють Патріка Шварценеггера?], та будь-яка деталь з передісторії не представлена з тяглістю. Наприклад, якщо ми знаємо про сексуальне насилля над Аароном Ернандесом у дитинстві, що з цього ми заберемо собі? Стереотип, що так «стають геєм»? Нам дають маленькі згадки про кримінальне минуле батьків хлопця чи те, що у сім'ї була жорстокість, але ми цього не бачимо чи не можемо прослідкувати вплив. У подіях нема розвитку, крім основної сюжетної лінії кар'єри Ернандеса в New England Patriots і його ж падіння, та й кримінальну частину несправедливо відкинули на перший і останній епізоди.#житомирськийкінофестиваль