#хвилинкадизайнераПро пристрасть, яка тримає в грі

Нещодавно розмовляв із колегою, і ми зійшлися на думці: якщо щось і привело нас до успіху в дизайні — то це була пристрасть. Не курси, не ментори, не перемоги в конкурсах. Саме пристрасть. Але не кожен має цю пристрасть. Не кожен має справу, яка настільки «гріє», що змушує тебе перетворитися на креветку перед екраном, пилити щось ночами. І не через дедлайн, а саме за браком результату. Чи став би я дизайнером, якби думав лише про гроші? Навряд. Шістнадцять років тому, коли я робив перші кроки, я просто хотів зробити технології ближчими до людей. Бо сам не міг терпіти, наскільки все тоді було незрозумілим: по кожній дрібниці — перевстановлення Windows! Мене драйвило бажання зробити краще. Створити свою версію улюбленої гри. Саме це і привело мене до першого занурення у Photoshop. Чи став би я письменником, якби йшлося лише про публікації чи славу? Точно ні. Бо мене рухає потреба говорити до людей. Відчувати, що всередині щось визріло та мусить бути сказане. Це і є творчість — моя пристрасть, що завжди тримає мене в грі. Але сьогодні популярна інша думка: нібито не пристрасть веде до успіху, а успіх — до пристрасті. Тобто: зробив щось → дістав фідбек → закріпив → виріс. Звучить логічно. Але що робити тим, у кого ще немає успіхів і взятися їм немає звідки? Пригадую, як на одній лекції Оксана Забужко сказала:«Письменник — це той, хто не може не писати». Так, можна посперечатися. Але є одне «але». Графоман, зрештою, кине. А письменник продовжить. Попри мовчання редакцій, критику та синдром самозванця. Бо пристрасть не вимагає аплодисментів, вона просто живе в тобі. Так і в дизайні. Пристрасть — це те, що тримає тебе, рухає тебе, поки результати мовчать. Поки немає дофаміну. Поки ніхто не каже, що ти молодець. Успіх не може породити пристрасть. Успіх — це її наслідок. А на початку це часто самотність, невдачі й та сама дивна, вперта енергія, яка змушує тебе працювати до третьої ночі, бо… Бо просто хочеш.