Спілкуючись із людьми навколо себе, я часто помічаю одну й ту саму реакцію на серйозні випробування: спробу максимально абстрагуватися, відокремитись, не сприймати те, що відбувається. Це не слабкість і не осудна риса — дисоціація (внутрішнє відгородження) є природним захисним механізмом психіки. На початкових етапах будь-якого важкого досвіду вона часто рятує: дозволяє протриматись там, де повне усвідомлення ситуації просто паралізувало б.

Але з досвідом та практикою я дійшов висновку, що коли цей захист залишається єдиною стратегією надовго, він починає коштувати дорого. Тому що, по суті, це відрізання частини свого життя і викидання його на смітник («я хочу про це забути», «це не зі мною»). Це реакційний спосіб проживання — в ньому немає власного рішення, є лише реакція, яка з часом просто законсервовується.

Чим швидше — коли гострота вже минула і є ресурс — ти переходиш на етап прийняття ситуації як невідворотної даності, яка потребує зусиль для перетравлення, тим глибшим це робить твоє життя. Тим більшим стає кожен момент, більш об’ємним. І тим ціннішим.

Одна з технік, що я особисто використовую — це постійне нагадування: «Це моє життя, це його частина, я це проживаю, якщо я це відкину, то я відмовляюсь від частини свого життя, від часу, який я не поверну ніколи». Така медитація дозволяє утримувати мою увагу на подіях, на тому, що відбувається і адекватно з цим працювати. І вбирати в себе.

@dushnila_podcast