Він ще не звик до київського шуму — до сирен, до генераторів, до людей, що говорили швидко і дивилися повз. Молитва в ньому трохи принишкла, як птах, що потрапив до міста, але не замовкла.
На третю ніч, після вечірньої служби, коли всі розійшлися й світло знову вимкнули, отець Роман залишився в храмі сам. Горіла одна лампада — перед іконою святителя Михаїла. Надворі вила сирена, десь над Дарницею гупало, шибки тихо дзвеніли. Отець стояв на колінах і питав Бога, як бути пастирем серед такого. Він, що дванадцять років мовчав у келії над морем, тепер мусив говорити з вдовами, з пораненими, з дітьми, що не спали ночами. Він не знав як.
І тоді він відчув, що в храмі вже не сам.
Біля ікони стояв старий. Високий, сивий, у білому клобуку, у ризах, яких тепер ніхто не шиє, — давніх, грецького крою, ніби з тієї осені, коли князь Володимир вів киян до Дніпра хреститися. Обличчя в нього було суворе й лагідне водночас, як у батька, що довго чекав сина з дороги. Від нього не йшло світло — він сам був світлом, тихим, як світанок над Дніпровими кручами.
Отець Роман не злякався. На Афоні він чув від старців, що святі не полишають своєї пастви. Але одна річ — чути, інша — бачити.
— Владико, — прошепотів він і схилився до землі.
— Встань, чадо, — сказав святитель. Голос його був низький і рівний, наче сама ріка заговорила людськими словами. — Тисячу років я дивлюся на це місто. Я хрестив його у водах Дніпра. Я бачив, як його палили печеніги, як його руйнувала Орда, як його мучили безбожники. І щоразу воно вставало. Я не полишив свого стада ні на день. Не полишу й тепер.
— Владико, я не знаю, як вести прихід. Я вмію тільки молитися.
Святитель усміхнувся — уперше, ледь-ледь, кутиками вуст.
— Цього й досить, якщо молитися правильно. Слухай. Не рахуй людей у храмі — рахуй сльози, які ти встиг витерти. Спершу нагодуй голодного, потім проповідуй йому: голодний не чує слова, він чує запах хліба. Не зачиняй дверей під час тривоги — люди мусять знати, що в Божому домі є куди сховатися. Вислухай кожну вдову до кінця, навіть коли вона говорить те саме вдесяте: вона говорить не тобі, вона говорить Богові твоїми вухами. Поминай кожного воїна на ім'я — імена важать більше за промови. І щоп'ятниці служи молебень Кипріанові й Устинії, не пропускаючи жодної. Скоро він знадобиться цьому місту більше, ніж будь-коли.
— Через того, про кого казав мій старець?
Святитель подивився на нього довго й пильно.
— Твій старець бачить далеко. Так. Той, хто має обличчя, але не має серця, уже ходить вулицями Києва. Не женися за ним. Не шукай його. Він сам прийде на світло, як нічний метелик приходить на свічку — бо темрява завжди цікавиться світлом, хоч і не може його знести. Мій дім стоїть на його дорозі. Коли він переступить поріг, — ти не будеш сам.
Лампада здригнулася. Сирена за вікном стихла. І в храмі знову нікого не було — лише запах ладану, якого ніхто не запалював, і тепло на плечі отця Романа, ніби на нього щойно поклали руку.
Відтоді святитель Михаїл приходив до нього ще не раз — найчастіше пізно вночі, коли Київ сидів у темряві. Не завжди видимо. Іноді лише словом, що виринало в серці посеред молитви. Іноді — порадою в сні. Він учив отця Романа, як говорити з воїном, що повернувся з полону й не хоче жити; як мирити двох сестер, що посварилися через спадок загиблого брата; як організувати при храмі кухню, щоб щодня годувати тих, кого війна вигнала з дому. Прихід ріс. До маленького храму між каштанами ходили вже з усього міста. І ніхто не знав, чому тут так тепло — навіть тоді, коли не було ні світла, ні опалення.
Щоп'ятниці в храмі служили молебень святим мученикам Кипріану й Устинії — від чародійства, від чаклунства, від усякої нечистої сили. Отець Роман любив цю службу. Він знав історію Кипріана, як знають історію рідного брата: колись великий чаклун з Антіохії, що міг наслати бурю й підняти мертвого, впав перед дівчиною Устинією, бо всі його демони тікали від її хресного знамення. І тоді Кипріан зрозумів: є сила, перед якою вся його темна наука — як солома перед вогнем. Він спалив свої книги і став єпископом.