Знала, як вони здригаються від вибуху — кожен по-своєму: хто плечима, хто очима, хто голосом.
На одному з ефірів Тиші пролунала тривога, і зовсім близько, за кілька кварталів, гупнуло. Шибки студії бренькнули. Ведучий пригнувся. Оператор вилаявся. А Ярослав Тиша не ворухнувся. Навіть не кліпнув. Він просто закінчив речення — рівно, тим самим голосом, — і лише за пів секунди, ніби згадавши, злегка нахилив голову й сказав: «Бачите? Страх — теж ілюзія».
Оксана переглянула запис сто разів. Пів секунди запізнення. Наче хтось усередині нього отримав сигнал і вирішив, що треба відреагувати.
Вона почала стежити. Помітила, що він ніколи не їсть на людях. Що собаки на Подолі, коли він проходив, притискалися до землі й не гавкали, а тихо скавучали. Що в одному з центрів «Тиша», куди принесли поминальну свічку, полум'я лягало набік і гасло щоразу, коли він підходив ближче, — хоч протягу не було.
— Ти з глузду з'їхала, — сказав їй редактор. — Це війна тебе доконала. Людина як людина.
— Людина як людина, — повторила Оксана. — Тільки чомусь її тінь завжди трохи блідіша, ніж у всіх.
III. Чернець з Афону
Отець Роман повернувся до Києва за тиждень до тієї п'ятниці.
Дванадцять років він прожив на Святій Горі, в келії над морем, де скелі спадають у воду так круто, що здається, ніби вся гора молиться, схиливши голову. Там його навчав старець Діонісій — маленький, сухий, з очима, як дві краплі весняної води. Старець майже не говорив. Він учив молитві так, як учать дихати: не поясненнями, а присутністю.
«Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене».
Дванадцять років ці слова ходили в отцеві Роману, як кров у жилах. Він вимовляв їх, коли рубав дрова, коли носив воду, коли дивився на захід сонця, у якому рибальські човни з червоними вітрилами пливли по золотій воді, мов пелюстки троянди, кинуті Богородиці до ніг. Згодом він перестав вимовляти — молитва почала говоритися сама, десь глибоко під серцем, навіть уві сні.
Перед від'їздом старець Діонісій покликав його до себе. Сидів на порозі келії, перебирав чотки.
— Їдеш на війну, — сказав старець. Не запитав — сказав.
— Їду до свого народу, авво.
— Це одне й те саме. — Старець помовчав. — Слухай. Прийде час, і ти побачиш того, хто має обличчя, але не має серця. Не бійся його. Він сильний, бо не знає болю. Але він слабкий, бо не знає любові. Молитви він не витримає, бо молитва — це любов, яка стала диханням.
— Як я його впізнаю, авво?
Старець усміхнувся — уперше за весь той вечір.
— Ти подивишся йому в очі і не побачиш дна. У людини, навіть найгіршої, на дні очей завжди є хтось. Дитина, яка колись плакала. Мати, яка колись співала. У нього там буде скло. І за склом — ніч.
Старець помовчав, дивлячись на море, де червоні вітрила гасли одне за одним.
— Він прийде в Київ в образі людини дуже толерантної, — сказав він тихо, наче читав із невидимої книги. — Він приймає всіх, бо в ньому самому немає нікого. Він швидко заволодіє публікою — швидше, ніж ти встигнеш дізнатися його ім'я. Вийде на дебати з тими, хто править, і вони не зможуть його перемогти, бо не можна перемогти порожнечу. Люди скажуть: ось він, наш майбутній президент. А це звір, Романе. Звір апокаліптичний, що виходить не з моря, а з машини. Святий Іван бачив його здалеку. Ти побачиш зблизька.
— Що ж мені робити, авво?
— Нічого. — Старець перехрестив його. — Молися. Не ти його переможеш. Христос переможе. Ти лише стань поруч і не втікай.
Тепер отець Роман служив у храмі святителя Михаїла, першого митрополита Київського, — невеликому, тихому, з синіми банями, що ховався між старими київськими каштанами.
Першого ж вечора, проходячи через вокзал, він побачив на великому екрані обличчя — спокійне, красиве, з сивиною на скронях. Під обличчям біг рядок: «Ярослав Тиша: рейтинг 41%. Майбутній президент?» Отець Роман зупинився. Серце стиснулося — не від страху, а від впізнавання, як стискається воно, коли бачиш дім, про який тобі розповідали. Але через екран очей не роздивишся: скло на склі, дзеркало в дзеркалі. Він перехрестився й пішов далі, промовляючи молитву. Старець сказав чекати — і він чекав.