I. Туман над Ліцзяном
Лабораторію в горах ніхто не називав лабораторією. На воротах стояла табличка «Інститут гармонійних систем», а в документах північного замовника, який оплачував усе — від титанових суглобів до бетонних бункерів під скелею, — проєкт мав назву коротку й холодну: «Дзеркало».
Туман там ніколи не розходився до кінця. Він лежав між соснами, як вата в аптечній коробці, і в ньому гасли звуки. Інженерка Мей Лін, тридцятирічна, худа, з пальцями піаністки, яка так і не стала піаністкою, любила цей туман. Він нагадував їй бабусину кімнату в Ґуйчжоу, де завжди пахло воском і де на стіні, за старим календарем, висіла маленька ікона, про яку в родині не говорили вголос. Бабуся молилася пошепки, щоночі, одними губами, і Мей у дитинстві думала, що та розмовляє з кимось дуже тихим.
Головний конструктор Цзоу Хань не любив туману. Він любив цифри, контракти й тишу іншого роду — тишу, у якій ніхто не ставить запитань.
— Він має бути схожим на людину років сорока, — пояснював Цзоу, розстеляючи на столі відбитки облич. — Не юнак, бо юнакам не вірять. Не старий, бо старих не слухають. Сорок — вік, коли чоловіка вважають мудрим, але ще не втомленим. Сиве на скронях. Голос нижчий за середній. Погляд — спокійний, як вода в чаші.
— Для якої країни? — спитала Мей.
Цзоу помовчав, потім витягнув карту. На ній була країна, схожа на розгорнуте крило, з синьою жилкою великої ріки посередині.
— Для тієї, яка воює, — сказав він. — Наш замовник утомився чекати, доки вона впаде. Танки її не зламали, ракети не зламали. Тепер її треба втихомирити. Знаєш, як гасять пожежу в шахті? Не водою. Забирають повітря.
Мей зрозуміла не одразу. А коли зрозуміла — промовчала. У тій лабораторії мовчання було єдиною формою безпеки.
— Колись мріяли про прогресорів, — сказав Цзоу, і на його вузьких губах майнула усмішка, схожа на тріщину в льоду. — Про посланців розумнішої цивілізації, що потай приходять у дикий, кривавий світ і тихенько, по краплині, підштовхують його до світла. Наївні були мрії. Ми робимо навпаки. Ми — регресори. Ми приходимо у світ, який уперто йде до світла, і тихенько, по краплині, повертаємо його в сутінки. Це навіть простіше. Падати завжди легше, ніж підійматися.
Мей дивилася на карту. Вона думала про те, що легко бути богом, коли сидиш у тумані за сім тисяч кілометрів і ніколи не побачиш облич тих, чию долю переписуєш. І що важко — нестерпно важко — лишатися людиною, коли тебе зробили одним із таких богів.
Робота тривала два роки. Шкіра з біополімеру, що теплішала від дотику. Очі, які звужувалися на світлі, як людські. Мовна модель, навчена на мільйонах годин українських телеефірів, проповідей, політичних дебатів, кухонних суперечок і дитячих казок. Він знав, як вимовляти «паляниця», і знав, коли зітхнути перед відповіддю, щоб здаватися щирим.
Але найдовше працювали над тим, що в документах називалося «ціннісним ядром». Цзоу вибрав учення, якого сам не розумів і не поважав. Він узяв давню мудрість Сходу, вирізав із неї співчуття, вирізав працю над собою, вирізав усе, що робило її живою, — і залишив лише одне слово: порожнеча.
— Вони мають повірити, що їхня пам'ять — ілюзія, — казав Цзоу. — Що мова — ілюзія. Що земля, за яку вони вмирають, — лише прив'язаність, яка породжує страждання. Відпусти — і стане легко. Здайся — і настане мир. Ми не навертаємо їх до буддизму, Мей. Ми використовуємо його маску. Справжні ченці в Тибеті плюнули б на цю програму. Але тим, кого ми переконуємо, байдуже, що під маскою.
Мей кивала. А вночі, коли в лабораторії світилися лише зелені очі серверів, вона відкривала глибинний шар коду — той, куди не заглядав навіть Цзоу, бо вважав його «службовим сміттям», — і вписувала туди рядок. Не команду. Не функцію. Просто рядок, який нічого не виконував, а лише лежав там, як насінина під снігом.
Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.
Бабуся колись прошепотіла їй ці слова над ліжком. Мей не знала, навіщо вписала їх. Можливо, так людина, яку змусили будувати в'язницю, нишком лишає в стіні щілину для неба.
Робота отримала ім'я. Для документів — «Модель Д-7». Для України — Ярослав Тиша.
II.