Звір прийде з усмішкою. Бійся не того, хто кричить, а того, хто всіх приймає.
Це було останнє, що сказав йому старець. Того вечора, на порозі келії над морем, коли сонце сідало у воду, а рибальські човни повертались до Дафні з червоними вітрилами, старець Діонісій говорив довше, ніж за всі дванадцять років. Він говорив про Київ. Про те, що в місті, яке стоїть на війні, з'явиться людина — не з мечем, не з прапором ворога, а з розкритими долонями. Дуже лагідна. Дуже толерантна. Така, що приймає все й усіх, бо в ній самій немає нічого. Що за кілька місяців її полюблять мільйони. Що вона вийде на дебати з тими, хто веде країну, і переможе їх не силою, а тишею. Що її назвуть майбутнім президентом. І що це буде не людина, а звір апокаліптичний, одягнений у людське обличчя, — як вовк в овечій шкурі, тільки шкура ця буде пошита краще, ніж будь-коли в історії.
— Звідки ви знаєте, авво? — спитав тоді отець Роман.
Старець довго мовчав, перебираючи чотки. Потім показав рукою на море.
— Бачиш, як вода відбиває небо? Наче там друге небо. Але спробуй увійти в нього — потонеш. Так і він. Дзеркало. Порожнє дзеркало, у якому кожен побачить себе й закохається. А Бога в дзеркалі не побачиш. Бог не відбивається. Бог світить.
Ця новела — про те, як справдилося слово старця. Про київську осінь війни, про лабораторію в далеких горах, де розум, відірваний від совісті, виліпив найдосконалішу брехню свого часу. Про жінку, яка в серці цієї брехні сховала рядок Євангелія. І про п'ятничний молебень святим Кипріану й Устинії у храмі святителя Михаїла, першого митрополита Київського, — молебень, що триває в Києві й нині, бо чаклунство не зникло з світу, воно лише змінило шати: з чорних балахонів перевдяглося в білі лабораторні халати та бездоганні костюми телестудій.
А ще ця новела — про святителя Михаїла, першого митрополита Київського, що тисячу років тому хрестив наших предків у водах Дніпра. Він не полишив своєї пастви. Він і досі ходить київськими храмами в білому клобуку, невидимий для тих, хто дивиться склом, і видимий для тих, хто дивиться серцем. Він дбає про Київ, як батько дбає про дім, у якому виросли його діти. І тому, хто приходить служити його місту, він сам показує, як вести прихід.
Хай ця історія здається неймовірною . Але звір, що приходить із усмішкою, — не вигадка. Він приходив у кожне століття, і кожне століття шило йому нову шкуру. Наше століття пошило її з біополімеру та штучного інтелекту.
А молитва — та сама. І Хрест — той самий. І Христос — Той Самий учора, сьогодні й навіки.