Олександра і Любочка

Свічечка, що засвітила цілий підвалУ місті Києві, де навесні цвітуть білі та рожеві каштани, жили дві маленькі дівчинки. Одну звали Олександра, а другу — Любочка. Обом було по п'ять років, і були вони однакового зросту, тож люди часом думали, що то сестрички. Вони мешкали в одному домі: Олександра на третьому поверсі, Любочка на другому. І були вони найкращі подружки на світі. Стояв 2026 рік. І над Києвом тоді була війна. Часом, коли надворі темнішало, над містом починала співати сирена — голосно й протяжно: «У-у-у-у». Тоді всі брали ковдрочки, ліхтарики, котиків у кошиках — і тихенько спускалися вниз, у підвал, і чекали, доки знову стане спокійно. А в підвалі було темно. І трішечки лячно. Та в Любочки був один скарб. Маленька воскова свічечка. Її дала мама, а мамі — добрий батюшка з храму святителя Михаїла. «Це свічечка освячена, доню, — казала мама. — Запалиш її, коли стане дуже темно. І пам'ятай: де світло — там Бог». І ось одного вечора сирена заспівала знову. Дівчатка зі своїми мамами спустилися в підвал і сіли поряд на стареньку лаву. Було темно, хоч в око стрель. Аж раптом у куточку хтось тихенько заплакав. То був зовсім малесенький хлопчик. Звали його Андрійко, і було йому лише три рочки. Він боявся темряви й плакав, а матуся не могла його втішити, бо тримала на руках сонне немовлятко. Олександра й Любочка перезирнулися.— Любочко, — прошепотіла Олександра, — у тебе ж є свічечка. Любочка міцно стиснула свій скарб у долоньці. Свічечка була одна. Якщо її запалити для Андрійка — то як же вони самі в темряві? Але Андрійко плакав так гірко… І тоді дві маленькі дівчинки взялися за руки й разом, навшпиньки, пішли через темний підвал до куточка, де плакав малюк. Хоч і самим було лячно. Бо так уже воно є: доброту найважче зробити саме тоді, коли страшно. Любочка запалила свою свічечку. Маленький золотий вогник затремтів — і темрява трішки відступила. Андрійко глянув на вогник великими очима й перестав плакати.— Не бійся, — лагідно сказала Любочка. — Де світло — там Бог. І сталося диво. Бабуся, що сиділа поряд, дістала свою свічечку й запалила її від Любочкиної. Потім дідусь. Потім матуся Андрійка. Потім ще, і ще, і ще. І незабаром увесь темний підвал засяяв теплими золотими вогниками, наче небо, засипане зірочками. А свічечка все світила, світила, світила. Хтось тихенько заспівав колискову. Малесенький Андрійко поклав голівку Любочці на плече й солодко заснув. І здалося раптом дівчаткам, що в найдальшому куточку, у теплому світлі, стоїть хтось великий і добрий, з м'якими, як хмаринки, крилами, і всміхається до них. І нікому вже не було лячно. Так вони й заснули — усі разом, при світлі однієї маленької свічечки. А вранці сирена заспівала по-іншому — лагідно й довго, як мама, що кличе додому. Це означало, що все скінчилося. Дівчатка піднялися сходами нагору — і ахнули. Над Києвом сходило сонечко. Цвіли каштани. Цвірінькали горобчики. Світ був великий, ясний і живий. Олександра подивилася на майже згорілу свічечку й запитала:— Любочко, а як це твоя одна свічечка засвітила цілий підвал? Любочка трішки подумала й відповіла просто:— Бо я її віддала. І це щира правда, любі діти. Бо світло, яким ділишся, не меншає — воно більшає. Одна маленька свічечка може прогнати велику-превелику темряву. А коли двоє дітей беруться за руки й діляться своїм світлом, поруч завжди стає Бог. А знаєте, що означає ім'я Любочка?Любов.

Де світло — там Бог. А де любов — там світло. І світло те сяє в темряві, і ніяка темрява його не загасить. Кінець.свящ. Роман Лілея