Повідомлення telegram каналу - @divochiydvizh

🚶‍♀️ Два слова про мій львівський двіж
Мій двіж нероздільно пов'язаний зі Львовом. Я виїхала з цього міста 25 лютого минулого року, а повернулася позавчора. І от два дні я знову живу у своїй кімнаті, повній коробок, з вікна якої видно собор святого Юра, з матрацом без постелі та дивним відчуттям туги від повернення.
У цьому місті всі вулиці знайомі, а всі заклади мають невидимі позначки "для побачень", "для поганих побачень", "для майбутніх побачень" і "сюди нам з подругами вхід вже заборонено". Перехожі зі знайомими обличчями, улюблені міські божевільні, парки з сенсами і спогадами, секретні дворики, якими можна скоротити шлях.
Насправді мені не так хотілося повернутися у Львів, як повернутися у минуле життя. Я знаю, це нереально. Здавалося б та сама кімната і той самий вид з вікна, але відключення світла, вдвічі дорожчі ціни на улюблену їжу і просинаєшся не від будильника, а від сирен.
Та я зовсім забула як працює це місто. І сьогодні ввечері мала необережність вийти розпатлана, з мігренню і у домашньому светрі з динозаврами й плямами по зошит у канцелярію, де смерділо мокрим котом.
Уже повертаючись з зошитом, побачила знайомого джазового трубача – було темно, але я впізнала його по крисах капелюха, бо такого гарного капелюха міг вдягнути тільки він. І от якимось чином і за компанію через пів годинки я опиняюся на концерті в Дзизі. Кажуть, ти ніхто, поки тебе хтось не полюбить. А я кажу, у цьому місті ти ніхто, поки не здобудеш знайомих, які безплатно проведуть тебе на концерт.
Отже, я дома. Тож тепер залишається лиш продовжувати жити своє життя і провадити свій двіж – у дуже химерно-новій формі, де поруч і музика, і сум, і нові знайомства, і неспокій за друзями на фронті, і бажання щось творити і страх не прокинутися завтра зранку від ракети.
Як добре, що принаймні одне львівське правило залишилося незмінним: ніколи, ніколи не виходити на вулицю у домашньому светрі, навіть якщо ти по йогурт в "близенько".