Статистика telegram channel - @ditytokmaka

❤️‍🩹 Посолка ЄС в Україні Катаріна Матернова у Львові пообідала з Ромчиком Олексівим, який дивом вижив після ракетного удару.У Львові побувала посолка Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова. Під час свого візиту вона зустрілася з Ромчиком Олексівим - хлопчиком, який 14 липня 2022 року під час влучання російської ракети у центр Вінниці отримав опіки 45 % тіла, травми голови та перелом руки та вижив. Після поранення дитина пережила 37 операцій."Вчора ніхто не мав такого обіду, як я, — написала Катаріна Матернова, - тому що вчора я обідала з Ромчиком. Україна дала мені так багато. Крім того, що навчила цінувати кожну тиху ніч без сирен і кожен день без повітряних нальотів, вона подарувала мені нових друзів. Одному з них лише десять років. Роман Олексів. Хлопчик, який вижив. Хлопчик, який ніколи не здавався. Хлопчик, який танцює бальні танці. Хлопчик, чия історія стала основою для фільму. Хлопчик, який відпочиває, граючи на піаніно та малюючи. Вчора ми разом пообідали у Львові, у чудовому кримськотатарському ресторані "Селям". Разом із його відданим батьком Ярославом та моєю подругою Наталією. Ми говорили про його прогрес і успіхи в танцях, про його нову партнерку по танцях. Ми говорили про його недавню "ділову поїздку" до Брюсселя — і про момент, коли професійний перекладач, який перекладав його історію, розплакався. Ми також говорили про його плани, зокрема про поїздку до Вашингтона, де буде показано фільм про його життя…. Сьогодні Роман знову грає на акордеоні в рамках своєї терапії, вшановуючи своїх батьків, які були професійними акордеоністами. І одного дня мріє дати власний концерт. Ми домовилися зустрітися знову наступного тижня в Києві, коли він поїде забирати свою американську візу".

Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Коли війна закінчиться — це питання звучить майже як обіцянка. Але за ним одразу постає інше, страшніше: куди повертатися? Особливо людям Токмацької громади, якщо рідна Запорізька область так і залишиться не звільненою.Бо повернення — це не просто дорога додому. Це право жити без страху. Говорити рідною мовою. Виховувати дітей без брехні. Ходити знайомими вулицями, не відчуваючи себе чужими. Якщо цього немає — це не дім, навіть якщо там стоїть твій будинок.Для багатьох токмачан війна вже відібрала звичне життя. Вона розкидала людей по різних містах і країнах, змусила починати з нуля, вчитися жити без коріння під ногами. І якщо Запорізьку область не звільнять, питання повернення перетворюється на питання втрати — остаточної і дуже гіркої.Куди повертатися, якщо рідна земля лишається у неволі?До спогадів? До фотографій? До назв на карті, які більше не можна вимовити вголос?Люди можуть знайти житло в інших містах України. Можуть влаштуватися на роботу, піти до школи, пустити нове коріння. Але Токмак, села громади, двори дитинства — залишаться болем, який не має адреси. Бо дім — це не тільки стіни. Це свобода. А без неї повернення неможливе.І все ж люди Токмацької громади знають: навіть якщо фізично немає куди повернутися, є що зберігати. Пам’ять. Ідентичність. Назву свого міста без чужих прапорів поруч. Вони носять Токмак у собі — у мові, у звичках, у тиші між словами.Це есе не про поразку. Це про правду, яку страшно визнавати. Бо справжній кінець війни — це не лише тиша гармат. Це можливість повернутися додому. І якщо такої можливості немає, війна для цих людей ще не закінчилася.Токмацька громада має дім.І він — вільний.Іншого повернення не існує.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!

Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Українська мова живе на ТОТ Токмацької громади попри спроби окупантів стерти все.Українську мову неможливо вимкнути наказом. Її не знищити табличками, заборонами й чужими підручниками. На тимчасово окупованій території Токмацької громади вона живе — тихо, вперто, всупереч усьому.Немає з ким перемовитися по-справжньому. Бо кожне слово доводиться зважувати, кожну думку — ховати. Те, що болить, залишається всередині. Те, що хочеться виговорити, застрягає в горлі. Люди мовчать не тому, що їм нічого сказати, а тому що мовчання — єдина форма самозахисту.Смуток тут — постійний супутник. Він у порожніх вулицях, у погаслих очах, у будинках, де раніше було життя. Страх змінює людей: робить обережними, настороженими, чужими одне одному. Кожен виживає сам, але всі разом — у неволі.Окупація вбиває довіру. А без довіри суспільство задихається. Люди перестають бути громадою і стають мовчазними в’язнями одного простору, одного страху, одного нескінченного дня.Та навіть у цій тюрмі лишається найважливіше — внутрішня свобода. Її не видно, але вона живе. У пам’яті, у правді, яку тримають при собі. У вірі, що це не назавжди. Що двері цієї тюрми одного дня відчиняться.Бо окупація — це тимчасово.А людська гідність — ні.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!

Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Окупація — це не лише чужі прапори й зброя на вулицях. Це стан, у якому люди живуть, ніби за ґратами, навіть коли двері їхніх домівок не замкнені. Тюрма без стін, але зі страхом, що пронизує кожен день.Тут бояться не лише пострілів. Бояться слів. Бояться поглядів. Бояться тиші й розмов водночас. Бо ніколи не знаєш, хто поруч: людина чи донос. Друг чи майбутня загроза. Навіть звичайна розмова може стати пасткою.Немає з ким перемовитися по-справжньому. Бо кожне слово доводиться зважувати, кожну думку — ховати. Те, що болить, залишається всередині. Те, що хочеться виговорити, застрягає в горлі. Люди мовчать не тому, що їм нічого сказати, а тому що мовчання — єдина форма самозахисту.Смуток тут — постійний супутник. Він у порожніх вулицях, у погаслих очах, у будинках, де раніше було життя. Страх змінює людей: робить обережними, настороженими, чужими одне одному. Кожен виживає сам, але всі разом — у неволі.Окупація вбиває довіру. А без довіри суспільство задихається. Люди перестають бути громадою і стають мовчазними в’язнями одного простору, одного страху, одного нескінченного дня.Та навіть у цій тюрмі лишається найважливіше — внутрішня свобода. Її не видно, але вона живе. У пам’яті, у правді, яку тримають при собі. У вірі, що це не назавжди. Що двері цієї тюрми одного дня відчиняться.Бо окупація — це тимчасово.А людська гідність — ні.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!

Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Весна. Літо. Осінь. Зима. Все минає. Крім ненависті до окупантів. Вона вічна.Весна завжди приходить тихо. Навіть після найчорнішої зими вона вперто проростає крізь холодну землю. Літо шумить життям, осінь вчить відпускати, зима — терпіти й виживати. Пори року змінюють одна одну, як дихання часу. Все минає. Так було завжди.Але є те, що не підкорюється календарю.Ненависть до окупантів не має сезонів. Вона не в’яне восени й не замерзає взимку. Вона не розчиняється у весняних дощах і не згорає під літнім сонцем. Бо це не емоція миті — це пам’ять. Це біль. Це рахунок, який не анулюється.Вона народилася не зі слів, а з вчинків: зі зруйнованих домівок, розстріляних вулиць, викрадених дітей, зламаних доль. Вона з кожним днем міцнішає, бо щодня знаходить нові докази свого права на існування. Це ненависть не сліпа — вона дуже добре бачить, хто прийшов і навіщо.Ми вміємо жити далі. Сіємо, будуємо, закохуємось, мріємо. Ми рахуємо пори року, бо віримо в майбутнє. Але разом із цим ми не забуваємо. Бо забуття — це розкіш мирного часу, а не право народу, що воює за життя.Все минає: страх, втома, темрява. Мине й ця війна.Але ненависть до окупантів залишиться — як щеплення. Як застереження. Як обіцянка собі й світу: ніколи знову.Бо є речі, які не повинні минати. І пам’ять про зло — одна з них.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!

З новим ранком, сильні та незламні, мешканці Токмацької громади!😡Майже 5 годин рашисти комбіновано та масовано били по Києву. Ніч була важка. Просто немає слів…Болить невимовно. Співчуття всім близьким загиблих.Русня не має права існувати. Кляті терористи, які захищають свою країну на території України. Придурки разом зі своїм плешивим.Сирени, вибухи, бомбосховища. Розбомблені будинки.Ніч. Горе. Трагедія. Наші співчуття родинам загиблих. Україно, тримаємося.росія — країна терорист. росія — гній. узький - значить нелюдь. узький - значить брехло. Узький мир - розруха та горе.Терористи рашистські - горіть в пеклі.Де та кара, яка нарешті має наздогнати нашого ворога?Світе, допоки ти мовчатимеш і ховатимешся за нашу спину? Росія не хоче припинення вогню, і ми це бачимо. Увесь світ бачить. Кожна ракета, кожен ударний дрон доводять, що росія хоче тільки війни! росія хоче вбивати мирне населення! росія хоче знищити український народ та зрівняти із землею українські міста! Ця клята країна не має права на існування!Горіть в пеклі, російські покидьки!Україна — це ми.Токмак — це Україна!

🔵Як на ТОТ експлуатують образ дітейУ межах так званої акції “Елка желаний” заступник голови уряду рф Марат Хуснуллін публічно виконав “бажання” двох сестер, які проживають у тимчасово окупованій Горлівці. Дітям подарували велосипед і декоративну карту світу з підсвіткою, а саму подію підконтрольні рф медіа подали як приклад “турботи держави” про дітей Донбасу.Контраст між показовими подарунками окремим дітям і реальним становищем цивільного населення на ТОТ є очевидним. З початку 2026 року окупаційна адміністрація системно скасовує регіональні програми соціальної підтримки: допомогу сім’ям з дітьми, людям з інвалідністю, компенсації на ЖКП, проїзд і тверде паливо. Родини залишаються без коштів на базові потреби, тоді як держава обмежується символічними акціями для медійної картинки.ЦНС наголошує: діяльність високопосадовців рф на ТОТ, таких як Хуснуллін несе виключно маніпулятивний і цинічний характер, поодинокі публічні жести використовуються для відбілювання репутації та маскування відсутності соціальних гарантій населення, наслідком чого для мешканців ТОТ стають поглиблення межі бідності, зростання соціальної залежності від країни агресора.🔗Деталі – за посиланням

🎄 Дорогі мешканці Токмацької громади! З Новим роком!Цей рік на нашому каналі був настільки насиченим, що часом здавалося — ми живемо не просто під час війни, а в багатосерійному серіалі. Без перерв на рекламу, але з надлишком абсурду, болю й чорного гумору, який рятує психіку.Колаборанти й зрадники стали окремим жанром — з повторюваними сюжетами, однаковими «героями» та передбачуваним фіналом. Вони міняли маски, посади й риторику, але не змінювали суті. І щоразу доводили: зрада не має виправдань, лише коротку пам’ять і довгий сором.Фейкові «депутати» та окупанти з пенздюками — це вже матеріал для дисертацій з теми політичного фарсу. Люди без мандату довіри, без честі й без майбутнього намагалися вдавати з себе владу. Вони говорили гучно, але порожньо. Дошка ганьби — «додаємо / ні / давайте нормально».Чат — місце, де ми всі трохи юристи, інженери, урбаністи і психологи одночасно.Але найголовніше — за цей рік стало зрозуміло: ми не окремі люди по інтересах, а одна спільнота. Попри все, головними героями цього року були ви — мешканці Токмацької громади. Ті, хто тримається. Хто пам’ятає, хто він і звідки. Хто не зламався, не розчинився у страху й не проміняв совість на тимчасовий спокій.Різні думки — так.Різні підходи — так.Але,гасло “Токмак — це Україна!” — спільне для всіх.Дякуємо кожному, хто був частиною цієї групи:хто писав конструктив, а не тільки «все пропало»,хто допомагав Токмачанам, навіть якщо просто порадою,хто не виступав - «я на хвилиночку, самий адекватний і все знаю більше за усіх» 😅і хто зберігав адекват у чаті, коли це було найскладніше.Бажаємо, щоб у новому році: ✨ проблем було менше, ніж запитань✨ рішень — більше, ніж скарг✨ приводів для обговорень — більше приємних✨ а причин для конфліктів — якомога менше.Нехай 2026 рік принесе мир, стабільність, світло і спокій 🙏. Обов’язково — звільнення територій та повернення додому.Новий рік — це не просто дата в календарі. Це ще один доказ, що ми вистояли. Що правда жива. Що Токмак — це Україна. І що фінал у цій війні буде один: справедливий, світлий і український.З Новим роком. Віримо. Знаємо. Будемо.Дякуємо, що ви є. Разом — ми сила 💙Ваші адміни ❤️🧑‍💻📞

❤️ Ще 11 українських дітей та підлітків врятувала команда Save Ukraine з окупації минулого тижня.🔹 9-річна Аліна, родина якої тривалий час не могла виїхати через те, що її тато — колишній військовий. Росіяни постійно перевіряли такі родини, обшукували і допитували. Тому ніхто не хотів ризикувати, щоб допомогти сімʼї врятуватися. 🔹 16-річна Мія, село якої постійно обстрілювали. Дрони літали над будинками й скидали боєприпаси, влучаючи у двори та житлові будівлі. Коли дівчина сфотографувала зруйнований будинок поруч, до неї прийшли окупанти й викликали співробітників ФСБ. Мії заборонили фотографувати будь-що й пригрозили наслідками. 🔹 17-річний Євген провів усі шкільні роки в окупованому рідному місті. У школі йому довелося вчитися у кадетському класі, бути присутнім на всіх «виховних бесідах» та військово-патріотичних заходах. І тому юнак розумів, що щойно він стане повнолітнім, його призвуть до російської армії. 🔹 16-річний Матвій і 8-річна Аліса, яких росіяни змусили таки навчатися в російській школі, бо на батьків тисли окупаційні органи опіки. У школі дітям розповідали про «возз’єднання Херсону і Донбасу» і те, що Україна — погана. Коли дані Матвія передали до військкомату, родина зрозуміла, що більше зволікати не можна. Усі врятовані діти зараз перебувають у центрах «Надії та відновлення», де отримують психологічну підтримку, допомогу з документами, житло та турботу — усе, щоб повернути відчуття безпеки й навчитися знову мріяти. Завдяки Save Ukraine вже понад 1000 дітей вдалося врятувати з окупації. Але тисячі все ще чекають на порятунок, - омбудсман Дмитро Лубінець Ми в 📲 WhatsApp  📲 Instagram 📲 TikTok

🇺🇦 Безплатні шкільні обіди – вже не тільки для учнів молодших класів, а й для абсолютно всіх школярів України – стають доступними з наступного року.🟦 Так крок за кроком втілюється мета реформи шкільного харчування: рівний доступ до якісної їжі має бути в кожної української дитини, хоч би де вона жила, у великому місті чи в найвіддаленішому селі.За ці 5 років, більшість із яких пройшли в умовах війни, країна зробила справді багато. Оновлена нормативна база, яка не змінювалася ще з часів Радянського Союзу. Впроваджена Стратегія шкільного харчування, триває створення й оновлення сучасних харчоблоків, впровадження нових рецептур і навчання кухарів – регулярно бачу це під час візитів.📍 Тобто вже є все, щоб упевнено рухатися далі й ухвалювати рішення на місцях. Є можливість залучати й використовувати державну субвенцію на необхідні потреби. Є й підтримка – як державна, з боку команди реформи, так і від міжнародних партнерів.💬 Говорила про це сьогодні на підсумковому засіданні щодо реформи шкільного харчування під головуванням Прем’єр-міністерки, за участі всіх міністерств і відомств, голів ОВА, представників громад. Уперше до нас приєдналось і МЗС, яке насправді теж давно в реформі, бо налагоджує таку її важливу частину, як контакти з міжнародними партнерами, чия підтримка також напоготові.Просила всіх причетних завжди тримати в полі уваги, що, окрім мети якісно й гарантовано нагодувати дітей у важкий воєнний час, актуальна і її первинна мета – та, з якою реформа з’явилася 5 років тому: формувати культуру здорового харчування, свідомого ставлення до їжі з дитячих років.🇫🇮 Так, як це, наприклад, відбувається у Фінляндії: безплатне збалансоване харчування в навчальних закладах там втілене ще з 1948 року, причому обізнаність щодо їжі внесена в навчальний процес – діти вчаться правильно обирати й розуміти продукти, розвивають самостійність і повагу до організму.Добре, якщо й ми почнемо робити те саме не лише зі школи, а якомога раніше, вже з дитячих садків. Щоб садок готував дитину до школи не тільки освітньо, а й у сенсі здоров’я.Хоча наша зустріч називається підсумковою, закликала учасників ставитися до кожного кроку як до етапу, а не до фінішу. Реформа триває, вона розрахована на роки – на зростання покоління, яке має всі шанси стати здоровим, свідомим і щасливим.