Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Війна змінює все. Міста. Долі. Плани. І, на жаль, — родини.Серед переселенців і тих, хто залишився в окупації, дедалі частіше чути про розлучення. Про відстань, яка стала більшою за кілометри. Про втому, що накопичилася роками напруги. Про слова, які більше не знаходяться.Переселенці живуть у постійній нестабільності. Нове житло, нова робота, нові правила виживання. Коли вся енергія йде на те, щоб втриматися на плаву, на стосунки часто просто не вистачає сил. Люди стають іншими — глибшими, але й більш уразливими.Ті, хто в окупації, живуть у хронічному стресі. Страх, невизначеність, обмеження — усе це тисне щодня. Під таким тиском навіть міцні почуття можуть тріскатися. Бо кожен переживає біль по-своєму: хтось замикається, хтось стає різким, хтось мовчить там, де раніше говорив.Війна не створює проблем з нуля — але вона оголює те, що було приховане. Вона пришвидшує рішення, які, можливо, відкладалися роками. І це боляче.Та важливо пам’ятати: розпад родини — це не завжди про чиюсь провину. Часто це про надмірну вагу обставин, які виявилися сильнішими за двох людей.І водночас війна показала інше: багато сімей стали міцнішими. Бо вчилися чути. Підтримувати. Триматися за руки, навіть коли темно.Сьогодні головне — не втратити людяність.Якщо можна врятувати стосунки — варто спробувати.Якщо ні — варто розійтися без ненависті, з повагою до спільного минулого.Ми всі проходимо надскладний період.І кожна родина має свою історію боротьби — за любов, за спокій, за майбутнє.Війна розділяє.Але вона не повинна забирати нашу здатність співчувати одне одному.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Про Токмак коротко по пунктах:1. Паспортизація з примусу – документи беруть для виживання, а не з лояльності.2. Економічний сурогат – дорогі, неякісні товари й ностальгія за довоєнним життям.3. Символи спротиву – жовто-блакитні стрічки та українські пісні на свята. 4. Кадровий голод – лікарів, учителів, чиновників завозять з рф.5. Відмова співпрацювати – більшість місцевих не пішли служити окупантам.6. Відбір житла – «безгоспне» майно як форма легалізованого мародерства.7. Інформаційний спротив – токмачани шукають можливості бути на зв’язку з підконтрольними Україні територіями. 8. Радість від «бавовни» – кожен удар по ворогу як надія на звільнення.І головне, страх окупантів перед усім українським.Якби Токмак став їхнім, не було б рейдів, перевірок, заборон мови, книг і символів. Не було б потреби ламати, тиснути й залякувати.Пенздюки тимчасові.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Найсильніші морози — позаду. Це була найхолодніша ніч. Довга. Темна. Виснажлива. Для когось — у чужому місті, де дім поки що тимчасовий.Для когось — у рідному, але окупованому, де холод не лише в повітрі, а й у реальності навколо. Ми пережили. Не зламалися. Не втратили себе.Холоди завжди здаються нескінченними, коли стоїш посеред них. Але жодна зима не триває вічно. Жоден мороз не може скувати землю назавжди. Ця найхолодніша ніч — не лише про погоду. Вона про ті моменти, коли здається, що сили закінчуються, коли серце втомлене чекати, коли майбутнє розмите, як подих на морозі. Та ми вистояли. Переселенці — попри невлаштованість і ностальгію. Ті, хто в окупації — попри тиск і страх. Ми витримали холод обставин. І тепер — поступове потепління. Можливо, не різке. Не одразу відчутне. Але невідворотне. Спочатку — легкий подих тепла. Потім — довші дні. Потім — сонце, яке гріє не лише землю, а й надію. Ми вже знаємо: якщо пережили найхолоднішу ніч — переживемо й усе інше. Бо тепло народжується там, де люди не дозволяють серцю зачерствіти.Попереду — весна. Попереду — світло. Попереду — життя, яке обов’язково стане теплішим. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Коли не знаєш, що робити далі — роби крок уперед.Іноді життя зупиняється. Не тому, що немає дороги — а тому, що надто багато болю, страху й невизначеності. Саме в такому стані сьогодні живуть переселенці і ті, хто змушений залишатися в окупації. Коли не знаєш, що робити далі, не намагайся одразу бачити весь шлях. Досить одного кроку. Невеликого. Обережного. Але — вперед. Для переселенців цей крок — прокинутися й не здатися. Знайти сили облаштувати тимчасовий дім. Пустити коріння в чужому місті, не вириваючи з серця рідний край. Жити — навіть, коли життя здається паузою.Для тих, хто в окупації, крок уперед — це витримка. Це зберегти себе. Не дозволити злу перетворити тебе на тінь. Мовчки, всередині, але твердо знати: це — не назавжди. Крок уперед — це не завжди рух ногами. Іноді це рішення жити ще один день. Підтримати когось поруч. Не втратити людяність. Не зрадити себе.Ми не обирали цих обставин. Але ми обираємо, ким бути в них. І кожен крок уперед —це маленька перемога над страхом. Дорога з’являється тоді, коли по ній ідуть. І навіть, якщо зараз туман — крок уперед усе одно правильний. Бо попереду — дім. Попереду — свобода.Попереду — Україна, яка чекає на кожного свого.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Вже третю добу Запоріжжя під безперервною атакою.Третю добу місто не рахує години — воно рахує вибухи, тривоги, хвилини тиші між ударами.Третю добу ворог намагається зламати не лише будинки, а й волю людей.Ракети й дрони летять туди, де живуть. Не на фронт — у спальні. Не по військових — по цивільних. Це не битва. Це терор.Запоріжжя прокидається й засинає з сиренами, але не стає на коліна. Місто тримається на плечах тих, хто не поїхав, хто допомагає, хто рятує, хто просто живе — попри все.Ворог хоче втомити. Хоче залякати. Хоче, щоб страх став звичкою. Але Запоріжжя знає: страх минає, а гідність — залишається.Третю добу поспіль місто доводить: його сила не в бетоні, а в людях. У тих, хто після вибухів прибирає уламки й іде далі. У тих, хто підтримує одне одного словом і ділом. У тих, хто вірить — навіть тоді, коли важко. Запоріжжя вистоїть. Бо вистоює Україна. А безперервні атаки — це лише черговий доказ того, що ворог боїться нашої стійкості.Місто живе. Місто бореться. Місто не зламати. Тримаємося. Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
СБУ затримала агента гру рф, який залучив неповнолітнього сина, щоб коригувати удари рашистів по ДніпруКонтррозвідка Служби безпеки затримала у Дніпрі ще одного агента російської воєнної розвідки (більш відомої як гру). Фігурант наводив повітряні атаки рашистів по об’єктах оборонно-промислового комплексу прифронтового міста.Як встановило розслідування, коригувальником виявився завербований ворогом 63-річний охоронець місцевої автошколи. До співпраці з окупантами він залучив свого 17-річного сина-школяра.За матеріалами справи, юнак за дорученням батька розвідував та фотографував фасади підприємств, які, на його думку, могли виконувати оборонні замовлення.Серед пріоритетних «цілей на пошук» були приватні компанії з виробництва і ремонту повітряних та наземних безпілотників.Відзняті фото з координатами об’єктів на гугл-картах школяр месенджером пересилав батьку, який узагальнював дані для «звіту» до гру рф.Одночасно з цим батько самостійно обходив місто і фіксував адреси будівель, біля яких помічав зосередження українських захисників та військових авто.Контррозвідники СБУ викрили агента ще на початковому етапі розвідактивності, задокументували його і затримали.Під час обшуку в зловмисників вилучено смартфони, на яких вони накопичували інформацію про розташування розвіданих об’єктів.Також на мобільному телефоні 63-річного фігуранта виявлено анонімний чат зі «зв’язковим» російського гру. Слідчі СБУ повідомили затриманому старшому агенту про підозру за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану).Зловмисник перебуває під вартою без права внесення застави. Йому загрожує довічне ув’язнення з конфіскацією майна.Наразі вирішується питання про притягнення до відповідальності його неповнолітнього сина.Комплексні заходи проводили співробітники СБУ у Дніпропетровській області за процесуального керівництва обласної прокуратури.
СБУ викрила неповнолітню агентку гру рф, яка допомагала ворогу готувати новий обстріл Бурштинської ТЕСКонтррозвідка Служби безпеки затримала в Івано-Франківську ще одну російську агентку. Нею виявилась завербована ворогом 17-річна випускниця місцевого технікуму, яка за завданням рашистів готувала нову серію ракетних ударів по енергетичній інфраструктурі Прикарпаття.За матеріалами справи, найбільше ворога цікавила Бурштинська теплова електростанція.За завданням ворога фігурантка проводила дорозвідку біля ТЕС, щоб з’ясувати її технічний стан після попередніх обстрілів, сфотографувати зовнішній периметр об’єкта і «прозвітувати» спецслужбі рф.Як встановило розслідування, дівчина потрапила до уваги російської воєнної розвідки (більш відомої як гру рф), коли розмістила оголошення про пошук роботи на одному з інтернет-ресурсів.Після дистанційного вербування за обіцянку «легких заробітків», агентка здійснила виїзд у напрямку Бурштинської ТЕС.Для конспірації фігурантка спочатку виїхала з обласного центру на таксі, а безпосередньо до енергооб’єкта прямувала пішки.Прибувши до «пункту призначення», вона здійснила фото,- відеофіксацію будівель ТЕС з прив’язкою до електронних координат на карті.Зокрема, встановлено, що агентка «вивчала» одну із опорних підстанцій в Івано-Франківську.Контррозвідники СБУ затримали фігурантку «на гарячому» поблизу стратегічно важливого об’єкта. На місці події у неї вилучено смартфон, на який вона збирала розвіддані та контактувала з російським спецслужбістом.Також під час обшуку в оселі затриманої вилучено ще чотири мобільні телефони, які вона змінювала для конспірації зв’язку з куратором.На підставі зібраних доказів слідчі СБУ повідомили агентці про підозру за ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану).Зловмисниця перебуває під вартою без права внесення застави. Їй загрожує до 10 років ув’язнення.Комплексні заходи проводили співробітники СБУ в Івано-Франківській області за процесуального керівництва обласної прокуратури.
Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Господи, як я хочу додому.Туди, в рідний Токмак, який я знала.Не той — спотворений, з чужими прапорами й фальшивими усмішками.А мій. Наш. Живий.Я хочу додому, де вулиці пам’ятають наші кроки,де дерева знають наші голоси,де повітря було своїм — не важким, не настороженим, а рідним.Токмак, у якому не треба було озиратися.Токмак, у якому майбутнє не ховали у кишені, як заборонену річ.Як же я за тобою сумую.Сумую не тільки за містом —за відчуттям дому.За простими речами, які тепер здаються розкішшю:вийти з дому без страху,повернутися без запитань,жити — а не виживати.Повертайся додому.Не як тінь.Не як спогад.А як місто, що знову дихає.Повертайся до мене.До нас.До України.Бо дім — це не лише стіни.Це люди, які чекають.Це пам’ять, яку не стерти.Це любов, яку не окупувати.І я вірю:ти повернешся.Таким, яким був.І, може, навіть сильнішим.Бо дім завжди знаходить дорогу назад.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
❤️🩹 Посолка ЄС в Україні Катаріна Матернова у Львові пообідала з Ромчиком Олексівим, який дивом вижив після ракетного удару.У Львові побувала посолка Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова. Під час свого візиту вона зустрілася з Ромчиком Олексівим - хлопчиком, який 14 липня 2022 року під час влучання російської ракети у центр Вінниці отримав опіки 45 % тіла, травми голови та перелом руки та вижив. Після поранення дитина пережила 37 операцій."Вчора ніхто не мав такого обіду, як я, — написала Катаріна Матернова, - тому що вчора я обідала з Ромчиком. Україна дала мені так багато. Крім того, що навчила цінувати кожну тиху ніч без сирен і кожен день без повітряних нальотів, вона подарувала мені нових друзів. Одному з них лише десять років. Роман Олексів. Хлопчик, який вижив. Хлопчик, який ніколи не здавався. Хлопчик, який танцює бальні танці. Хлопчик, чия історія стала основою для фільму. Хлопчик, який відпочиває, граючи на піаніно та малюючи. Вчора ми разом пообідали у Львові, у чудовому кримськотатарському ресторані "Селям". Разом із його відданим батьком Ярославом та моєю подругою Наталією. Ми говорили про його прогрес і успіхи в танцях, про його нову партнерку по танцях. Ми говорили про його недавню "ділову поїздку" до Брюсселя — і про момент, коли професійний перекладач, який перекладав його історію, розплакався. Ми також говорили про його плани, зокрема про поїздку до Вашингтона, де буде показано фільм про його життя…. Сьогодні Роман знову грає на акордеоні в рамках своєї терапії, вшановуючи своїх батьків, які були професійними акордеоністами. І одного дня мріє дати власний концерт. Ми домовилися зустрітися знову наступного тижня в Києві, коли він поїде забирати свою американську візу".
Доброго ранку вам, дорогі люди Токмацької громади — тим, хто лишився в окупації, і тим, хто був змушений виїхати, але не відірвався серцем від рідного краю.Коли війна закінчиться — це питання звучить майже як обіцянка. Але за ним одразу постає інше, страшніше: куди повертатися? Особливо людям Токмацької громади, якщо рідна Запорізька область так і залишиться не звільненою.Бо повернення — це не просто дорога додому. Це право жити без страху. Говорити рідною мовою. Виховувати дітей без брехні. Ходити знайомими вулицями, не відчуваючи себе чужими. Якщо цього немає — це не дім, навіть якщо там стоїть твій будинок.Для багатьох токмачан війна вже відібрала звичне життя. Вона розкидала людей по різних містах і країнах, змусила починати з нуля, вчитися жити без коріння під ногами. І якщо Запорізьку область не звільнять, питання повернення перетворюється на питання втрати — остаточної і дуже гіркої.Куди повертатися, якщо рідна земля лишається у неволі?До спогадів? До фотографій? До назв на карті, які більше не можна вимовити вголос?Люди можуть знайти житло в інших містах України. Можуть влаштуватися на роботу, піти до школи, пустити нове коріння. Але Токмак, села громади, двори дитинства — залишаться болем, який не має адреси. Бо дім — це не тільки стіни. Це свобода. А без неї повернення неможливе.І все ж люди Токмацької громади знають: навіть якщо фізично немає куди повернутися, є що зберігати. Пам’ять. Ідентичність. Назву свого міста без чужих прапорів поруч. Вони носять Токмак у собі — у мові, у звичках, у тиші між словами.Це есе не про поразку. Це про правду, яку страшно визнавати. Бо справжній кінець війни — це не лише тиша гармат. Це можливість повернутися додому. І якщо такої можливості немає, війна для цих людей ще не закінчилася.Токмацька громада має дім.І він — вільний.Іншого повернення не існує.Єднаймося навколо нашої Токмацької громади. Разом – до перемоги.Нашим людям, які в окупації — витримки.Україна — це ми.Токмак — це Україна!
TGLIST.COM.UA
