Дочитала «Бібліотеку цензора» від видавництва «Lobster». Це одночасно антиутопія, сюрреалізм і сучасна проза, де авторка грає з читачем у відсилочки.Головний герой працює цензором книг. Йому заборонено вдаватися до інтерпретацій тексту, тільки шукати по ключовим словам. У Новому Світі, який постав після Революції, категорично заборонені сюжети з фантастикою, еротикою, релігією і демократією. Цікаво, що при цьому якось робляться нові переклади забороненої дореволюційної літератури, і цензори мають кожного разу їх перечитувати (і відбраковувати).Світ, описаний у книзі, всотав всі класичні антиутопії: держава схожа на «1984», поводження з книжками – на «451 за Фаренгейтом». Є сюжетна арка з забороною уяви для громадян (як в фільмах-антиутопіях, де людям забороняли емоції). Авторка навмисно будує світ з відсилочок і прямо каже, що «всі сюжети йдуть по колу» і десь повторюються.Отже, наш молодий Цензор прочитав три книги, від яких його вштирило: «Грека Зорбу» (українського перекладу після 1991 р. не було, тож уточню, що це роман про авантюриста і ловеласа), «Алісу в Країні Див» і «1984». Після читання Цензор почав божеволіти, розмовляти з вигаданими героями, і більше не міг відрізнити тексти від реальності. Оскільки сюжет подається його очима, та ще й у світі очевидних відсилочок, читачів теж накриває хвилею сюрреалізму.Мені сподобалася ідея з донькою Цензора – 5-річкою, яка гралася у сюжети відомих казок, які ніде не могла почути. Оці казкові сюжети вважали чимось типу атавізму, як мавпячий хвіст. Ніби у всіх дітей з народження «зашиті» класичні казки, як архетипи колективного несвідомого. Здається, я такого в фантастиці ніде не читала. Ну, і дівчинці в такому світі явно було не ок.А от що не дуже зайшло - це фінал гри з відсилочками. Авторка каже, що Цензорам не можна інтерпретувати текст і водночас насипає купу відсилочок для читачів, починаючи від відомих антиутопій, закінчуючи білими кроликами, які безладно бігають у держустановах. Авторка ніби запрошує: «Гайда розгадувати мій шифр», а коли розгадуєш, кроляча нора виявляється не такою й глибокою. Там заховано щось типу: «читати прикольно» і «зацініть,як я можу міксувати сюжети».У романі великий пласт тексту приділено любові до читання. Книжки буквально олюднюються (про них пишуть, як про людей, що можуть «кликати до себе», «кусатися» та «страждати», розуміючи, що їх відправлять на спалення). Книжки описуються «сиротками, яких ніхто не утішить» і в’язнями концтабору, приреченими на смерть.А от протистояння «Людина-Система», притаманне антиутопіям, тут невиразне. За законами жанру є підпілля, куди втягується наш Цензор, керуючись любов’ю до читання та бажанням захистити доньку. Тільки рух опору протестує геть пошепки: тримає підпільні книгарні і малює революційні графіті десь в маленькому неосвітленому провулку, щоб менше людей побачило.Під кінець тексті проскакує думка, що опозиція у чудовому Новому Світі – це ніби герої заборонених книжок, приречених на знищення. В сюжеті з’являється Автор, перетворюючи своєю присутністю роман з сюрреалістичної антиутопії на метамодерн, а головну ідею – на ісекай для героїв казок. Я б навіть сказала пекельний ісекай, - бо книжки спалюють.Тож «Бібліотека Цензора» - це в певному смислі книга про цензуру і самоцензуру в голові Автора, боротьбу між надмірною уявою і вторинністю. Це не чиста фантастика, а сучасна проза, метамодерн, де сюжет гойдається, мов маятник, між зрозумілими моментами і інтерпретаціями.
Читаю книгу «Бібліотека цензора» від видавництва «Lobster». Це антиутопія про світ схожий на «1984», де з книжками поводяться, як у «451 за Фаренгейтом». Книга невеличка, 269 сторінок, трохи проміжних вражень.Світ пережив Революцію, на її уламках постав Новий Світ (який чудовий, ага), де викорінюють всі пережитки минулого. Головний герой – молодий Цензор. Його начальника звуть Перший цензор, а начальника начальника – Директор. В тексті всі безіменні. Наш герой перевіряє книжки, щоб там не було різних неподобств. До неподобств відносять: фентезі, порнуху та згадки інтернету (бо він заборонений). Зате можна пропускати любовні романи і мотиваційку про успішний успіх.Мене дивує підхід до роботи цього відділу: цензорам заборонена інтерпретація, тільки поверхневий аналіз ключових слів. Далі ще дивніше: якщо заборонена книга виходить у новій редакції чи перекладі, вони мають знову її перечитати. Цензори не забібікують крамолу, а просто вибраковують книгу, якщо там є щось таке. А ще у них по Міністерству Правди Інформації бігають білі кролики. Тобто авторка однією рукою забороняє інтерпретації для цензорів і другою – навалює книжкових відсилок для читачів. З антиутопії твір повільно перетікає в сюрреалізм.Станом на середину книги наш молодий Цензор піддався спокусі інтерпретацій і став тибзити заборонку собі додому. Від прочитаних книг його штирить, як від снів під температурою. Він «дивиться мультики» наяву, розмовляє з персонажами, йому здається, що книги «покусали і вигнали з ліжка його дружину». Про книги дедалі більше говориться, як про живих людей, котрим дуже кепсько у цій антиутопії (бо їх спалюють). Тут книги порівнюються з сиротками, «яких ніхто не погладить по спині, щоб заспокоїти» і з в’язнями концтабору, приреченими на смерть. Коротше, чим більше читаю «Бібліотеки цензора», тим більше думаю, що це не класична антиутопія, а сучасна метамодерна проза, де фантастичний жанр – це інструмент, а відсилочки – літературні прийоми, щоб передати авторську ідею. Тож текст змушує задуматися, скільки відсилок і навіщо вклала туди авторка, і яку гру з читачем вона затіяла.
Невеликий допис про те, чим живе горор-спільнота в Україні. Дуже багато горору готує «Жорж». Наприклад, вчора анонсували нонфік «Анатомія жаху» від літературознавиці Серафіми Білої. Книга досліджує горор у фольклорі, літературі та кіно. У «Жоржа» в роботі горор-роман «Куб» Євгена Товстонога – про кількох друзів, що знайшли дивний куб, який впливає на свідомість. А також готується збірка готичних детективів від українських авторів (спільно з горор-платформою «Бабай»).Недавно у «Жоржі» вийшов екогорор «Залишена» Оксани Ковальчук (на скільки чула, там багато про забобони і ритуали, як у першому сезоні «Справжнього детектива»).Збірки оповідань від спільноти «Бабай» активно видаються у Жупанського. Минулого року співзасновник спільноти Дімка Ужасний випустив там дебютну збірку «Скотомогильник». А в цьому році буде збірка мілітарі-горору від письменників у ЗСУ – «Птахи у пітьмі» (видає «Білка»).Інша спільнота любителів горору – фензін «Підвал» готує на цей рік збірку найкращих оповідань у «Komubook».
Нуль днів без анонсів роментезі. У "РМ" готується нова трилогія.АнотаціяБранка короля пітьми. Дівчина, яка змушена шукати світло в собі.Арвен Валондейл і уявити не могла, що їй стане хоробрості обміняти власну свободу на життя брата. Тепер вона заручниця в найнебезпечнішому королівстві континенту — і в неволі зцілює солдатів жорстокого правителя Оніксу своїм рідкісним магічним даром.Довкола королівського замку —темний ліс, і Арвен знає: нерозсудливо потикатися туди самій. Тож єдиний шлях до свободи — здобути підтримку іншого в’язня. На жаль, він нестерпний і облудний, ще й, здається, отримує хворобливу насолоду, граючи на найпотаємніших страхах дівчини.Та в Королівстві Оніксу довіра має ціну. І та ціна може виявитися надто високою.Щоб втекти від ворогів, Арвен доведеться мати справу з підступними королями, темною магією та жахливими чудовиськами. Але і в ній самій криється незнана сила, що лише чекає на іскру. Якщо дівчина зуміє її запалити — то, можливо, врятує не тільки власне життя, а й своє серце.
Читаю другий том манґи «Вовчі діти: Аме та Юкі» - політ нормальний. Мені подобається ця історія, де градус концентрованої милоти помітно зріс. Це видно за сюжетом і малюнком.Діти-перевертні трохи підросли і вже контролюють перевтілення. Тож мама вирішує їх соціалізувати. Загалом, класно показано, як вона дослухається до потреб дітей, жертвуючи власним комфортом: донька хоче ходити до школи і бути гарнюнею – мама сидітиме ночами, шитиме їй нове платтячко, сина тягне до дикої природи – мама кидає все, влаштовується до заповідника і водить дитину із собою.Я думаю, що тема дорослішання – безпрограшний варіант для сюжетів. По-перше, можна малювати героїв у різному віці: від чибіків до дорослих – і просто цікаво дивитися, ким вони виростуть. По-друге, у кожному віці в дітей свої приколи, зумовлені психологічними особливостями розвитку. У другому томі добре показано, як у малих формуються особистості з власними цінностями та інтересами. Мені залишився третій том – фінал історії. Видає «Molfar».
У видавництві «Lobster» вийшла антиутопія «Бібліотека цензора». 📓 За сюжетом у тоталітарному суспільстві, яке пережило Революцію, книги ретельно перевіряються. Для цього створена окрема професія – книжковий цензор. Головний герой – новачок у цій професії, і чим більше заборонених книг він читає, тим сильніше переймається їхньою цінністю, яскраво уявляючи вигадані світи і сюжети.У відгуках пишуть, що цей роман – суміш Бредбері, Орвелла і… «Аліси в Країні Див». Авторка Ботайна аль-Есса додала туди смачний пласт відсилок на інші твори і власні роздуми про цінність літератури. До речі, письменниця родом із Кувейта, тож це доволі нетипова соціальна фантастика для українського ринку. На Ґудрідз у книги рейтинг 3,9 за результатами 10,9 тис. оцінок. У 2024 р. книга попала в списки американської премії «National Book Award» в категорії перекладної літератури. 🐇 Цікавий факт: в оригінальному і англомовному виданнях на обкладинці є білий кролик – певно, відсилка до Аліси.🔗 Придбати книгу можна тут.#Df_promo
Дочитала «Сім днів до кінця світу». Як для дебютного роману, то дуже добре. Нагадує американський бойовик початку «нульових», де сюжет трохи клішований, а світ рятує молодий Том Круз із командою найкрутіших хакерів і спецпризначенців – насправді звичайних хлопців, які просто тиждень тренувалися у гаражі стріляти по манекенах.В основі сюжету варіація «Дня бабака» - світ застряг у часовій петлі тривалістю 7 днів. Рівно через тиждень все «обнуляється», але в людей залишається пам’ять. Почну з плюсів. Це дійсно наукова фантастика. З термінологією і спробою детально пояснити часову петлю і збереження спогадів квантовою заплутаністю. І все хороше в цій книзі для мене пов’язано з нф-складовою.Авторка дуже детально описує, як функціонує світ у часовій петлі: економіка, правосуддя, особисті відносини. Уявіть, що пройшло кілька років, всі «походили на головах», здійснили найпотаємніші мрії та найбридкіші бажання. Виникає питання: а далі шо? І цією частиною роману я прониклася.Книга складається з величезної кількості фантприпущень «що якби». Наприклад, людство винайшло, як оновлювати банківські рахунки (спойлер – наприкінці петлі їх шифрують у код, який дають запам’ятати людям з феноменальною пам’яттю, а ті на початку нового циклу надсилають його назад). Навіть систему покарань винайшли: починаючи від домашнього арешту на кілька циклів, закінчуючи дійсно страшною штукою. Можна дискутувати про реалістичність, але те, що авторка заморочилася величезною кількістю деталей, мені сподобалося. Я такого ще не читала.Другу порцію цікавих фантприпущень я називаю тут «от бляха». Уявіть, що люди застрягли у петлі зі своїми проблемами, які змушені переживати знову і знову: хтось із похміллям, хтось одразу після операції, хтось із немовлям. Подруга головного героя – застрягла з 🩸🩸🩸, які тепер в неї ніколи не закінчаться. І от вона все більше дратується, а він не розуміє, що не так, життя ж налагодилося.Кілька слів про те, що не відгукнулося. Якщо на рівні фантприпущень книга мені зайшла, то на рівні сюжету здалася дещо простенькою. До речі, сюжет починається з другої половини книги, до цього йдуть замальовки з різних часових циклів, подані хаотично). Герої хочуть вимкнути машину, яка запускає часову петлю. Ця машина знаходиться на Острові, де купа учених і воєнізованої охорони. Персонажі і їхня мотивація у такому сеттінгу здалися мені клішованими. Як, на жаль, і сюжет.Та попри це книга запам’ятовується. Після прочитання її хочеться обговорювати. Мені, наприклад, цікаво, чому в суспільстві, яке пережило кілька циклів з садистами і маніяками, не описана значна кількість людей з ПТСР (у жертв зберігаються спогади). Натомість герої кажуть: «що було в перших циклах, залишається в перших циклах». Тобто всі домовилися жити з чистого листа, і всім ок. Є в мене й інші питання. Але загалом прочитала з інтересом. Видає «Віхола». Ще раз підкреслю, нф-складова тут свіженька і дуже всеохоплююча, є над чим подумати, і що обсудити.
На сайті "КСД" з'явилися 2 анонси. Поки без дат. Місія блазня (Кн.1)П'ятнадцять років минуло відтоді, як королівський убивця Фітц Чівелрі врятував Шість Герцогств. Але про його подвиг ніхто не знає. Тож тепер він живе як відлюдник і ховається за йменням Том Баджерлок. Та зміна імені не означає зміну минулого. Фітц змушений повернутися до Оленячого замку й узятися за навчання принца Дьютіфула. Однак того викрадають, ще й безпосередньо перед важливими заручинами. Фітц разом із Блазнем, Нічнооким та мисливицею Лорель вирушають на пошуки.
Надзвичайні розчарування Леопольда Беррі (Кн.1)Сімнадцятирічний Леопольд Беррі бачить дивні речі.Усе почалося з чоловіка, що вставив зуб у паркомат і зник у асфальті. Потім був напівмеханічний єнот із вогняним хвостом. І усі ці випадки неймовірно схожі на уривки з дешевого фентезійного серіалу 90-х «Максові пригоди в Сандерсвіті», у якому Леопольд знайшов розраду після смерті матері. Та Сандерсвіт виявляється реальним, а рідний Лос-Анджелес - химерним і сповненим темряви.
Дочитала «Некровет» - легеньке фентезі про будні ветеринарної клініки, що спеціалізується на магічних істотах. Книга схожа на сітком, де є і про роботу, і про стосунки між працівниками.Основна фішка книги – це професійна оптика (адже авторка за освітою – помічниця ветеринара). У книзі багато деталек, що насичують текст: назви інструментів, ліків, описи процедур огляду та лікування – немов оператор ходить за лікарем і знімає ті місця, які не кидаються в очі. Багато медичного гумору, типу: «Дивись, як глисти витанцьовують, – у котика там справжня вечірка!».І от ці медичні знання прикладені до фантастичних звірів: як правильно взяти зайця, якщо в нього крила… і роги? Або як погладити мантикору, щоб вона не зробила кусь? Деякі медичні історії з фантастичними і звичайними тваринами скидалися на початок анекдоту. Мені сподобалися дві: коли маг приніс папужок, біля яких він практикував закляття фаерболу, а вони, лукаві, запам’ятали слова. І коли дядько приніс цуценя бульдога і каже: «Лікарю, рятуйте, воно постійно хрюкає».Зазначу, що перша половина книги мені була не надто затишною (далі – спокійніше). Бо там описувалася специфіка про запахи, виділення, каліцтва… і привидів. Якщо вас тригерить тема смерті і травми у роботі з тваринами – воно буде на початку. Там зібрано все щемке.Десь із середини книжка остаточно визначається з жанром затишного фентезі і починаються пригоди, мімішні тваринки та атмосфера повсякденності, де герої не рятують світ, а просто живуть свої нормальні життя. Написано без нагнітання чи великої динаміки – рівний спокійний текст, як і належить побутовому козі фентезі.Книга вийшла у видавництві «Жорж». Це перша частина серії про лікування фантастичних тварин, зараз на передзамовленні друга. Переклад гарний, до медичної специфіки є зноски. Якщо любите тваринок і не лякаєтесь опису того, як їх лікують, - можете спробувати.П. С. Я спочатку читала назву як «Некроверт» і думала, що це як інтроверт, тільки готичний. Реальність куди простіша: книга називається «Некровет» – і це скорочення від некромант-ветеринар (до чого там некромантія не буду спойлерити, як візьмете книгу – буде сюрприз).
Дочитала «Пам’ять під назвою імперія»,якщо коротко – мені сподобалося. Фантастика тут виступає фоном, а основний сюжет – про політичні інтриги. Книга торкається багатьох актуальних тем (від колоніальної політики імперій до самотності серед людей) – і що мені зайшло – не спекулює на них, тут все гармонійно.Основа сюжету – це боротьба за владу в імперії. Книга починається з того, що до столиці прилітає посолка з віддаленої космічної станції. Вона дізнається, що її попередника загадково убили і має розібратися, що він наробив. Паралельно ми дізнаємося, що імператор – старенький і бездітний – призначив собі аж трьох спадкоємців, готових перегризтися за корону. Тож зав’язка детективна.Фантастична складова у книзі – здебільшого сеттінг. Космічна імперія показана з вайбом азійських країн з їх пишномовністю і любов’ю до метафор, а столиця схожа на кіберпанкове місто. Через це згадка «імперскості» мене практично не тригерила. З цікавого у книзі є ще «технологія реінкарнації», яку мешканці космічної станції тримають в таємниці від імперії. І посолка, яка є головною оповідачкою, вміщає свідомість іншого дипломата, з яким може радитися подумки.Найцікавіше мені було читати про культурні особливості. За сюжетом імперці дуже люблять мовні викрутаси – тому вплітають в розмови рядки віршів і цитати з інших творів, тим самим надаючи тексту подвійного значення. В такий спосіб опозиція виражає протести, дозволені цензурою, а молоді дворяни влаштовують щось типу «реп батлів», збираючись у коло і по черзі на ходу вигадуючи вірші з відсилками, щоб підколоти опонента. У книзі багато діалогів із подвійним дном.Варто уточнити, що всі вірші і відсилочки – не з нашої культури, а вигадані. Тож на початку сюжету буде пару прикладів з розлогими поясненнями читачам, як воно працює. Якщо чесно, гри з відсилочками мені було малувато: книга задає напрям і залишає простір для додумування.Найбільш болючою темою були роздуми посолки про меншовартість, бо її рідна космічна станція знаходиться на периферії великої імперії з багатою культурою та літературою. Задача посолки була зберегти станцію від анексії, при тому, що вона розуміла: тиха анексія вже відбувається – через кіно, книги, захоплення молоддю імперською культурою. Більш того: героїня сама мріяла стати громадянкою імперії і вчилася говорити чужою мовою з чужими цитатами.Цей момент тригерив, але у книзі він поданий без романтизації. І хай вас не вводить в оману присвята на початку тексту: «Ця книга присвячена всім, хто колись закохувався в культуру, яка пожирала їхню власну». Бо далі багато разів йдуть інші думки: «Ніщо, чого торкається імперія, не залишається чистим», «Ніщо, чого торкається імперія, не лишається собою». Книга показує, що для імперців усі інші назавжди будуть варварами. Тож імперія тут аж ніяк не звеличується.Підсумовуючи скажу, що у книги неквапливий темп, що дозволяє відволіктися на інші питання, підняті у тексті, наприклад, про культурну експансію, бажання належати до чогось більшого і зберегти власну культурну ідентичність. Вони можуть тригернути, але імперія тут показана тоталітарною і позірною. Книга не займається «моралізаторством в лоб», але з акцентами все ок.«Пам’ять під назвою імперія» вийшла у «Vivat», переклад дуже приємний, раджу почитати. До речі, у книги є другий том – “A Desolation Called Peace”. Сподіваюся, в нас теж скоро видадуть.
TGLIST.COM.UA
