Статистика telegram channel - @culture_war_ukraine

Тре потрохи писати відгуки на прочитане, бо заборгував вам вже три книжки, а це для мене незвично 🤝Тому сьогодні пару слів про шосту книжку з циклу про «Відьмака» Анджея Сапковського - «Вежа Ластівки».Текст пройшов зі мною великий шлях - почав читати на Херсонщині, а закінчив у Кракові. Пишу відгук знову на Херсонщині - коло замкнулось!🔥 Що сказати, тут стався той випадок, який прагнуть вловити всі книголюби - від цієї історії важко було відірватися. Читав буквально тоді, коли видавалась вільна хвилина. Після службових справ, перед сном, в поїзді, після обіду, на прогулянці. Якби не купа справ, то прочитав би за 2-3 дні. Але вийшло, що розтягнув насолоду на тижні.Це книжка меншою мірою про Відьмака, і більшою про Цірі - Дитя Несподіванки, наслідницю Цінтри, дитя Старшої крові, відьмачку і як би сказали футбольні скаути «перспективну суперзірку». Звісно, весь кайф буде для тих, хто вже прочитав попередні частини, або бодай грав гру, але для мене це повноцінна історія, яку Сапковський виписав і подав геніально. Ми дізнаємося на початку, що відбулися певні події, і поступово флешбеками складаємо цей пазл. Персонажі потужні - другорядні часто прописані навіть краще за основних. Традиційно сіра мораль, але є і харизматичне зло, і харизматичне добро. Я люблю цю серію, люблю третю частину гри (принагідно вітаю фанатів з анонсом DLC!), і не люблю серіал. Ця історія для мене приклад того фентезі, яке б я хотів читати. До речі, дуже актуально - війна, імперія, повномасштабне вторгнення, шпигунство, інтриги, пропаганда і тд. Кайфонував. Докупив решту книжок з серії. На наступний день КСД анонсували нове видання, вихід історії в трьох томах, але штош))

«З початку повномасштабного вторгнення багато мисткинь і митців, документалістів/-ок та інших працівників/-ок медіа долучилися до лав Збройних Сил України. Уже будучи військовими, вони продовжують створювати фільми. Тільки тепер — із погляду тих, хто не спостерігає, а є учасниками/-цями процесу. Мені видається важливим виокремити цей шар сучасного документування поточної російсько-української війни. Зокрема, щоб скоротити дистанцію між військовими і цивільними, які ці фільми будуть дивитись. А також щоб привернути увагу до історій, які часто залишаються поза публічним полем», — коментує кураторка програми «АРХІВ ВІЙНИ/ФРАГМЕНТИ ОПОРУ» Тетяна Симон.Позаконкурсна програма «АРХІВ ВІЙНИ/ФРАГМЕНТИ ОПОРУ» представить фільми, створені чинними військовослужбов(и)цями, відділеннями комунікацій та документаліст(к)ами. У центрі цих стрічок — військові підрозділи, бойові операції, щоденна рутина війни та люди, які стали частиною опору російській агресії.Більше про програму: https://docudays.ua/2026/news/oglyad-programi/arkhiv-viyni-fragmenti-oporu-docudays-ua-2026/✨✨✨Заходи відбудуться за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.Інформаційні партнери програми «АРХІВ ВІЙНИ/ФРАГМЕНТИ ОПОРУ»: Ukraïner, Точка Сходу.__23 Docudays UA проводиться за фінансової підтримки Європейського Союзу, Посольства Швеції в Україні, Державного агентства України з питань кіно. Думки, висновки чи рекомендації не обов’язково відповідають поглядам Європейського Союзу чи урядів цих країн. Відповідальність за зміст публікації несуть винятково її автор(к)и.

«Плющ» Саша Буль Анотація від видавництва 333:“Плющ” - це історія про дорослішання в світі, де, здавалося б, молодості та майбутньому просто немає місця. Про любов в умовах, коли ненависть стала релігією. І про вірність, коли чесноти стали слабкостями. Це пригодницький вестерн на теренах покинутої зовнішнім світом, пошматованої війною України, де річки стали кордонами, а більшості доріг краще уникати… Якщо ви думали, що про кінець світу вже все написано, то Саша Буль готовий вас здивувати. Відомий український музикант та військовий під час пандемії та локдауну написав дебютну книгу «Плющ», яка показує виживання після катастрофи під зовсім іншим, дуже знайомим нам кутом.Я встиг ознайомитися тільки з першим випуском комікса «Плющ. За стіною», що є спін-офом книги. Це прекрасний варіант, щоб швидко познайомитися з сетингом та загальною атмосферою світу. Виглядає все як Дикий захід в сучасному світі на території України. Головні герої - наймані вбивці, які виконали замовлення і приїхали за нагородою, але вполювали не того, і тепер повинні якось виправити ситуацію. Як мені здається, на цьому буде будуватися сюжет всієї серії коміксів. Намальовано все достойно і виглядає як комікси про супергероїв з мого дитинства. Трохи є вайбу Кінга, що теж в плюс. Загалом, історія і світ мене зацікавили, в планах є почитати основну книгу, дуже сподіваюсь, що вона буде наповнена доречними та непоганими жартами від головних героїв/героя, знайомими місцинами та персонажами. А ще в наборі були прикольні тематичні стікери від UA Comix.Останнім часом дуже заходять книжки українських авторів і це не може не тішити☺️З промокодом BUNKER10 на сайті видавництва можете отримати знижку 10% на весь асортимент протягом 7 днів.

Книжковий Арсенал:П'ятниця, 29 травня15:00Поетичні читання «Дорога життя. Ветеранська поезія»Організатор: Культурні сили.Учасники: Валерій Пузік, Юлія «Тайра» Паєвська, Надія Гарань, Артур Дронь.Модератор: Ігор Мітров.15:30Голоси наших днів: прозові читанняАвтори для читання: Артур Дронь, Катерина Зарембо, Артем Чапай, Валерій Пузік.18:30Спеціальна програма Театру Ветеранів і Фестивалю перших п’єсЧитання пʼєси Валерія Пузіка «Шульц»Субота, 30 травня12:30Презентація книжки «Людина проти жаху. “Птахи у пітьмі” перша міжавторська збірка мілітарного горору в Україні»Організатор: Видавництво «БІЛКА».Учасники: Валерій Пузік, Дімка Ужасний, Павло Дерев'янко, Євген Лір.Модераторка: Серафима Біла.Неділя, 31 травня16:30Жорстокий оптимізм української поезії. Поетичні читання Радіо КультураОрганізатор: Радіо Культура.Читають: Катерина Калитко, Остап Сливинський, Світлана Поваляєва, Валерій Пузік, Ігор Мітров, Мар’яна Савка, Юлія Мусаковська, Юлія Паєвська, Любов Якимчук, Діна Чмуж.Модераторка: Олена Гусейнова.17:30 Автограф-сесія на стенді видавництва Віват.

У «Видавництва 21» на передпродажі книжка Артема Чапая «Т-щастя»Від одного з найсильніших голосів сучасної української прози. Його книжки вже перекладені на вісім мов та потрапляють до коротких списків престижних премій.Новий роман Артема Чапая «Т-щастя» про світ, де реальність — ілюзія і це, можливо, єдине, що в тебе є. Віктор живе відлюдником і вправно уникає людоловів. Звісно, така зав’язка обманює очікування читачів, бо «світ, що горить і звужується» навколо героїв книги, радикально відрізняється від нашого. Чи не так і радикально?Короткий роман Артема Чапая поєднує галюциногенну фантастику з психологічним реалізмом, сюжетні стрибки з питаннями життєвого вибору, співвідношення реальності й фантазії, можливості щастя навіть у важкі часи. Зрештою, що таке щастя? І чому «Т»? Це короткий роман на 184 сторінки, в якому реальність переплітається з тривогою, а герой намагається втриматись за щастя, коли довкола все розсипається. Ще два дні можна взяти зі знижкою 380 грн 304 грн. Я ще не знайома з автором, порадьте, з якої книги почати?

Т-щастя, Артем Чапай.В книжковому блогінгу все ж є свої плюси 🙂 Книжку мені скинули з пропозицією лишити відгук. І що важливо — без жодних зобов’язань, що він має бути позитивний. І це правильний підхід.Тепер про саму книжку.Перше, що хочу сказати — це не роман. Як на мене, це все ж велика новела. Хороша, цілісна, але новела. І це не мінус. Мінус те, що вона не вилика, і хотілось більше🙃По друге — дуже відчувається рука автора. Стиль. Впевненість. Книжка читається на одному диханні. Але не через сюжет. Тут немає такого «ще один розділ і спати». Воно працює на іншому рівні. Через занурення. Через атмосферу. Через дуже дивне відчуття реалістичності цього світу.І це цікаво, бо світ тут ніби фантастичний. Але водночас дуже впізнаваний.Чапай створює два світи — умовно реальний і віртуальний. І обидва справжні. Один дуже тілесний. Брудний, фізичний, з болем, страхом і втомою, тілом і мʼязами. Другий — емоційний, м’якіший, майже спокусливий. І книжка постійно грається питанням: який із них справжній? І який із них людина вибере, якщо реальність стає нестерпною.Тут багато тем. Межа між реальністю і втечею від неї. Пам’ять. Втрата. Війна. Самотність. Не гарантованість нашої Перемоги. І що важливо — це все не виглядає вигаданим. Реальний військовий досвід автора дуже відчувається. Через дрібні реакції, переживання, тілесність страху і виснаження.Місцями це взагалі нагадує рефлексивний щоденник. Але хороший. Такий, який хочеться дочитати.Чи це шедевр? Напевно ні.Але чи книжка потрапляє в серденько? Думаю, так.І що ще цікаво — зараз вона мені лягла значно більше, ніж умовний класичний кіберпанк Гібсона, що я нещодавно дочитав Бо світ, який тут змальований, занадто близький. І через це значно страшніший.Ну і наостанок. Не народжені для війни Чапая минулого року була в моїх топах. І книжки при цьому дуже різні. Тому я точно ще щось автора читатиму.

​​КІЛЛХАУС. ВРАЖЕННЯЗагалом фільм мені сподобався. За 10-бальною шкалою я ставлю йому 7 балів. "Кіллхаус" - класний фільм-екшн. Його можна показувати молоді - аби уявляла яку війну ми ведемо і за що. Аби сповнювалися усвідомлення, що відбувається в їхній країні. Аби розуміли наскільки небезпечному ворогові ми протистоїмо. Сподобалася гра акторів. Протягом всього фільму в мене не виникало осоружного "не вірю". Актори свої образи передали дуже влучно - не перегравали, чим сильно грішить вітчизняний кінематограф. Як спеціалісту мені дуже сподобалося, як показана робота БПЛА. Не беру фантастичну "систему БПЛА СТРИЖ" - її не існує. Проте. Робота Мавіків, Шарків, ФПВ-дронів - все влучно і гарно. Історія подружжя яке поїхало викуповувати доньку і ледь не загинуло - просто в десятку. Правильно, нефіг геройствувати. Визволенням бранців мають займатися професіонали. Аматорські "подвиги" закінчуються... Не завжди знаходяться бійці 3-ї штурмової які витягнуть за крок до смерті. Багато моментів у фільмі проходять на рівні "ну, в принципі так бути могло". Наприклад, мене сильно порадувало що в 3-й штурмовій аж стільки сучасної броньованої автомобільної техніки. Мені у 72-й воювати доводилося на "течіках" і "ельках". Але хто зна?...Журналістка лізла в саме пекло? Та вони постійно лізуть, відганяти доводиться. Те що хлопця-розробника нових БПЛА спровокували на бійку? Цілком могло бути, конкуренція серед розробників БПЛА ще та. Що мені сильно сподобалося - це те як були показані росіяни. У Кіллхаус вони страшні, моторошні і... розумні. Вони не тупенькі дурники із очима залитими самогонкою. Вони - вороги, сильні і небезпечні. Вони ті вороги, яким ми протистоїмо всі ці роки. Далі те чого не оминути - у фільмі камео присутні Андрій Білецький, Кирило Буданов і Василь Малюк. Герої фільму, до речі, бійці 3-ї штурмової, ГУР та спецпризначенці СБУ. Думаю, все очевидно. А тепер що мене не сподобалося. Почнемо з назви фільму. А чому Кіллхаус? У фільмі є тільки один натяк - кіллхаус (тобто як варіант "палата вбивць") це режим роботи фантастичних дронів створених героєм фільму. І все. Проте сам сюжет фантастичних дронів загубився за подіями. Друге. У мене склалося стійке враження, що фільм можна сміливо ділити на дві частини. Перша - до обміну де витягли українську дівчинку. Друга - після, коли рятували американську журналістку. Так от коли я дивився першу частину - я не мав претензій. Навпаки, кілька разів повторював собі, що нарешті бачу фільм з нормальним, якісним сюжетом. А от друга частина (назвемо її "Порятунок журналістки Одрі") прямо і чітко заїхала у формат казки. СБУ затримує диверсантів у центрі Києва зі стрільбою та перегонами - ви собі в реальності таке уявляєте? У нас оно божевільний з карабіном на вулицю випхався, якось.Історія про українських агентів у російському тилу просто нагадала якусь примітивну Джеймсо-бондовщину. Коротше, наскільки мені сподобався фільм до моменту обміну дівчинки на американку, настільки картонно він виглядав далі. Якби не гра авторів і загальна динаміка стрічки - був би провал. Взагалі у мене склалося враження, що фільм замислювався суто про 3-ю штурмову і ГУР, а потім захотіло приєднатися СБУ і поспіхом склепали шпигунську лінію. Даремно. Що не сподобалося найбільше. От у фільмі класно показали роботу дронарів - реальних. От класно показали дії штурмових груп - я не фахівець, оцінити не можу, але зовні виглядає видовищно. Маю питання, а можна от зупинитися на цьому? Можна показати так само видовищно і динамічно реальну війну? Можна показати яку роботу ми робимо насправді? Актори показали і достатньо точно - передали емоції. Можна було ще й не передавати куті меду. Та якщо абстрагуватися від власного бойового досвіду - фільм класний. Щиро рекомендую. І наостанок. Раніше після фільмів про нашу війну я постійно собі повторював: "Ні, треба написати, як воно було насправді". Цього разу я такого почуття не мав. Як було насправді у 22-му, розповідає мій роман. "Пташники".

На презентації збірки мілітарного горору Птахи у пітьмі прозвучало, що у ній немає жодного прохідного оповідання.І я з чистою совістю підтверджую: жодного.Я навіть не можу сказати, що якесь оповідання відгукнулося мені більше, а якесь — менше. Зазвичай страх, який ми відчуваємо, тупий і однобокий. Але автори Птахів у пітьмі показали, що страх — це багатошарова істота, яка, оголюючись, щоразу лякає окрему частину всередині тебе. Чудовисько з мільйонами голів, жодна з яких не повторює іншу.Надзвичайно цікаво, як у цій збірці одні оповідання відчуваються воєнно-фентезійними, а інші — майже побутово-документальними. Та в кожному випадку в голові миготить підло-болісне «Засновано на реальних подіях».І навіть той щирий сміх, який епізодично викликало у мене оповідання Сергія Мартинюка, ніби робив страх ще яскравішим — насичував його емоцією, підсвічував і оживляв.Проте не варто думати, що автори цієї збірки вправні лише у створенні атмосфери. З художньої точки зору ці оповідання не менш прекрасні:Фронт жив своїм життям. Котився під три чорти, танцював, гарцював і навіть не збирався вспокоюватися. 3-під канапи дивилися сумні очі-ґудзики плюшевого песика. Ронін простягнув руку й устиг відчути під пальцями мʼякий пухнастий бік, коли будинок здригнувся, ваговито розминаючи затерпле від нерухомості тіло. До речі, читається збірка на одному диханні. Інколи я відкладала її на кілька секунд, щоб втихомирити емоції, — і бралася читати далі. Не зупинялася, бо не хотілося.На мій погляд, навіть порядок оповідань створює бездоганну динаміку: Валерій Пузік одразу на початку дає зрозуміти, що легко не буде, а Євген Лір в кінці трохи заспокоює, щоб читач ненароком не відлетів розумом. Ще раз пораділа, що була на презентації, бо вона дала змогу глибше зрозуміти, чому, наприклад, Мартинюк говорить про те, що робить русня на захоплених територіях, а Брилова — про страх матері за дитину. Завдяки цьому оповідання набули для мене чіткішої форми, а не стали просто художніми творами.Після прочитання у мене залишилося лише два питання:1. Якого біса оповідання Мартинюка так раптово закінчилося?! Я була налаштована читати, читати і читати. Навіть довелося перевіряти нумерацію сторінок, бо я серйозно подумала, що в моєму примірнику бракує кількох. Це було несправедливо щодо людини, яка так зачиталася.2. Ви коли-небудь плакали після горор-оповідання? Бо я тепер маю такий досвід. Але нехай це залишиться між мною та Птахами.І, мабуть, одна з найбільших сил цієї збірки — у постійному нагадуванні про те, «завдяки» кому ми відкрили в собі ті види страху, про які воліли б ніколи не знати:Таки затрьохсотився, але що би то не було й звідки би не прилетіло, винні тільки одні: русаки, всраті русаки, яких ніхто сюди не кликав і навряд колись покличе, хіба треба втратити і голову, і гідність, аби мати з ними колись справи. Окрема вдячність Дімці Ужасному за упорядкування збірки. Моя читацька любов до нього, яка зародилася після Скотомогильника, тепер потроїлася.І так, він абсолютно правий: на авторів-військових надзвичайно важливо звертати увагу. А Птахи у пітьмі — це підтвердження того, що нам абсолютно точно є кого слухати та читати.

Вітаємо всіх причетнихз Днем піхотиАле весь час, у спеку, у дощ або під крижаним вітром, глибоко на дні душі лежало відчуття, що потрібно триматися у бою, бути бійцем. Тижнями все могло здаватися таким самим, як і завжди, траншеї – таким самим місцем, як і будь-який інший пейзаж, де розквітають квіти, а ночі – огорнуті тишею. І все ж, іноді, коли попереду брязкав колючий дріт, падав якийсь камінчик, чувся якийсь шурхіт у високій траві, – ставало явним, що всі чуття постійно пильнують, постійно напоготові. Тоді слух та зір загострювалися до болю, голова схилялася під шоломом, руки судомно стискали зброю. Завжди гвинтівка була на відстані витягнутої руки: якщо раптово гриміли назовні постріли або ж всередину бліндажа долинали дикі крики з траншеї, то навіть той, хто прокинувся у цю мить і ще не оговтався зі сну, одразу ж тягнувся до зброї. Цей рух, з глибини сну – до зброї, був чимось, що лежало у нас в крові, якимось проявом первісних інстинктів людини, це був той самий рух, із яким наш пращур з льодовикового періоду хапався за свою кам’яну сокиру. З книги «Війна як внутрішнє переживання» Ернста Юнґера

Ернст Юнґер на літніх канікулах нудьгує біля озера Штайнгудер у батьківській віллі на Брунненштрасе, у Ребурзі. Над головою шумить листя старих дубів, а погляд сягає далеко до горизонту. Та в цьому домі з башточками й еркерами Юнґер почувається в’язнем. Увесь будинок обшитий темним деревом, вітражі майже не пропускають світла. Дверні рами оздоблені розкішним різьбленням. У мисливській залі завжди темно, через вікна не пробивається світло: на склі — олень із широко відкритою пащею й лисиця, що причаїлася. Тут батько сидить із друзями, курить товсті сигари й думає, що відгородився від світу. Ернсту Юнґеру здається, що йому не вистачає повітря. Він лежить у ліжку нагорі, під самим дахом і знову читає історії про африканські експедиції. Іде дощ. Та тільки виясняється, за лічені хвилини повітря знову починає дихати літньою спекою. Юнґер відчиняє вікно. Батьки — на прогулянці. У саду з величезного цупкого листя рододендронів на землю скочуються важкі краплі води. Він чує: крап, крап, крап — єдині звуки цього серпневого полудня. Вісімнадцятирічний Ернст спускається широкими темно-брунатними сходами в гардероб. У його глибині знаходить товсте зимове пальто, підшите м’яким хутром, дістає з полиці хутряну шапку й вислизає з будинку. Надворі спекотно, 31 градус. Хлопець прямує вузькою стежкою між рододендронами до теплиці. Тут батько вирощує овочі та тропічні рослини. Юнґер відчиняє двері у приміщення з огірками, його накриває хвиля затхлого, задушливого, жаркого повітря. Швидко зачинивши двері, він нацуплює шапку й пальто та вмощується на ослінчик біля горщиків із квітами. Пагони огірків намагаються вхопитися зеленими язичками за повітря. Вже чотирнадцята година. Якщо вірити термометру, то в теплиці 42 градуси. Юнґер усміхається. Навіть в Африці, припускає він, не набагато спекотніше. — Флоріан Іллєс 1913. Літо століття.