Вітаємо всіх причетнихз Днем піхотиАле весь час, у спеку, у дощ або під крижаним вітром, глибоко на дні душі лежало відчуття, що потрібно триматися у бою, бути бійцем. Тижнями все могло здаватися таким самим, як і завжди, траншеї – таким самим місцем, як і будь-який інший пейзаж, де розквітають квіти, а ночі – огорнуті тишею. І все ж, іноді, коли попереду брязкав колючий дріт, падав якийсь камінчик, чувся якийсь шурхіт у високій траві, – ставало явним, що всі чуття постійно пильнують, постійно напоготові. Тоді слух та зір загострювалися до болю, голова схилялася під шоломом, руки судомно стискали зброю. Завжди гвинтівка була на відстані витягнутої руки: якщо раптово гриміли назовні постріли або ж всередину бліндажа долинали дикі крики з траншеї, то навіть той, хто прокинувся у цю мить і ще не оговтався зі сну, одразу ж тягнувся до зброї. Цей рух, з глибини сну – до зброї, був чимось, що лежало у нас в крові, якимось проявом первісних інстинктів людини, це був той самий рух, із яким наш пращур з льодовикового періоду хапався за свою кам’яну сокиру. З книги «Війна як внутрішнє переживання» Ернста Юнґера