​​Мене зараз часто питають: «Що ти дивишся під час війни? Що подивитись?». Зібрала трохи думок у пост, може, комусь згодиться. Поки основний серіальний канал вести не можу – бракує сил, бракує слів, та й все якось проходить повз. З особистого досвіду переглядів зараз скажу, що мені заходять процедурали – оці всі традиційні історії про лікарів, пожежників, поліцейських та інших представників всім відомих професій, об’єднаних спільною справою, загальною сюжетною аркою та якоюсь подією тижня. Це класичний ескапізм для мене – героїв я знаю давно, історії зазвичай можуть відволікти рівно на 40 хвилин, далі про них забуваєш і повертаєшся у звичний жах з перервами на повітряну тривогу. Серед процедуралів окремо для мене зараз стоїть Transplant – серіал з Канади про сирійського лікаря-мігранта, який шукає кращої долі для себе та сестри в Торонто. Він не займається трансплантацією, як може здатись з назви. Він сам наче трансплантований орган, наче рослина в іншому ґрунті, яка або приживеться, або помре, але поки бореться. Перший сезон прийшовся на пандемію, другий на війну. Коли дивилась перший, ізольованість головного героя була дуже схожа на пандемічну. А тепер, на жаль, розумію й іншу сторону, яку показує ця історія – посттравматичний стресовий розлад або ПТСР та як з ними жити. Іноді починаєш помічати в себе такі самі прояви або помічаєш їх в людей навколо. І чомусь стає легше, коли бачиш, як герой крок за кроком знаходить себе, падає, встає та йде далі. Незламно. Це лише одна з історій, добре запакована у обгортку процедурала, але зараз для мене вона була саме те, що треба.