Статистика telegram каналу - @clockwork_pomidor
2024-07-14
Механічний Помідор
Кількість підписників:
338
Фото:
106
Відео:
Посилання:
229
Категорія:
Відео та фільми
Опис:
Канал про кіно і не тільки Адмін: @ears_on_heart
Кількість підписників
Середній перегляд на повідомлення
Історія змін лого
Поки що змін не зафіксовано
Історія змін назви
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни типу аккаунта
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни статуса
Офіційно не підтверджена
2024-07-14
Стіна канала Механічний Помідор - @clockwork_pomidor
Як заробити мільйон до того, як бабуся помре (2024) реж. Пат Буннітіпат
Щось Азія мене не відпускає. Хоча цього разу це не трилер, а спокійна, чуттєва драма, а родом вона із Тайланду. Це режисерський дебют Пата Буннітіпата, який одразу пішов в заявку на Оскар.
Недолугий онук сварливої бабусі дізнається, що його двоюрідна сестра отримала в спадок будинок дідуся, за яким вона наглядала перед смертю. Не довго думаючи, хлопець вирішує зблизитися з бабусею, у якої теж діагностували важку хворобу.
В цілому, сюжет на стільки простий, що в посередньому виконанні фільм міг би пройти зовсім непоміченим. Але з виконанням у Буннітіпата вийшло все дуже добре. Тут нема якихось вражаючих прийомів, цікавої структури чи чогось ще, проте режисер розповідає свою історію саме так, як треба – філігранно балансуючи між комедію і драмою, він тримає емоції глядача в постійному тонусі, при цьому майже не перенапружуючи їх. Тобто справжнє comforting movie, яке легко може стати в один ряд з Intouchables чи In Time.
Окрім того, не дивлячись на те, що сюжет, знову ж таки, універсальний і міг би трапитися будь де, саме культурні особливості грають велику роль в емоційному сприйнятті фільму і саме на них тримається частина, на якій стаж неможливо стримувати сльози.
До речі, це не тільки режисерський дебют. Це ще й перша роль акторки, яка зіграла бабусю, а їй, на хвилинку, 78 років! І я вам скажу, що вона чудово зіграла свою роль. Вона справжня зірка цього фільму, яка ніби і не грає зовсім, а дійсно проживає все, через що має пройти її героїня.
#драма #комедія
@clockwork_pomidor
Щось Азія мене не відпускає. Хоча цього разу це не трилер, а спокійна, чуттєва драма, а родом вона із Тайланду. Це режисерський дебют Пата Буннітіпата, який одразу пішов в заявку на Оскар.
Недолугий онук сварливої бабусі дізнається, що його двоюрідна сестра отримала в спадок будинок дідуся, за яким вона наглядала перед смертю. Не довго думаючи, хлопець вирішує зблизитися з бабусею, у якої теж діагностували важку хворобу.
В цілому, сюжет на стільки простий, що в посередньому виконанні фільм міг би пройти зовсім непоміченим. Але з виконанням у Буннітіпата вийшло все дуже добре. Тут нема якихось вражаючих прийомів, цікавої структури чи чогось ще, проте режисер розповідає свою історію саме так, як треба – філігранно балансуючи між комедію і драмою, він тримає емоції глядача в постійному тонусі, при цьому майже не перенапружуючи їх. Тобто справжнє comforting movie, яке легко може стати в один ряд з Intouchables чи In Time.
Окрім того, не дивлячись на те, що сюжет, знову ж таки, універсальний і міг би трапитися будь де, саме культурні особливості грають велику роль в емоційному сприйнятті фільму і саме на них тримається частина, на якій стаж неможливо стримувати сльози.
До речі, це не тільки режисерський дебют. Це ще й перша роль акторки, яка зіграла бабусю, а їй, на хвилинку, 78 років! І я вам скажу, що вона чудово зіграла свою роль. Вона справжня зірка цього фільму, яка ніби і не грає зовсім, а дійсно проживає все, через що має пройти її героїня.
#драма #комедія
@clockwork_pomidor
102
24-11-04 17:33
Зцілення (1997) реж. Кійосі Куросава
Нещодавно я писав про те, що світ азійських триллерів безмежний і погано вивчений особисто мною, то ж я вирішив частіше в той світ заглядати. Сьогодні у нас ледь не класичний чи то триллер чи то горрор з Японії.
Маємо втомленого детектива, дружина якого страждає на психічне захворювання, маємо низку вбивств, скоєних абсолютно різними людьми, але які мають спільні риси, головною з яких є те, що не дивлячись на те, що вони не хотіли нікого вбивати, сам акт вбивства відчувався цими людьми доволі буденно. До того ж маємо молодого хлопця, який не памʼятає геть нічого про себе, забуває те, що було хвилину тому, але дуже цікавиться всіма, кого зустрічає.
Завʼязка чисто триллерна, але поступово фільм переростає в чисто японський горрор. Тут не буде монстрів чи скрімерів. Весь жах будується на візуалі і звуковому супроводженні, які створюють таку атмосферу, яка робить навіть звичайні речі дискомфортними. Старі захаращені лікарні, постійний гул, який чи то йде від побутових приладів, чи то від моря, чи може існує тільки в голові персонажів, дивні старі записи, туман, кров. Здається в фільмі не має жодного елементу, який не намагався б вибити вас із зони комфорту.
Фільм не дасть відповіді на всі запитання, щось доведеться додумувати самому і це робить його ще більш загадковим і містичним, проте він напевно змусить вас пошукати власні відповіді на запитання, які безустанку ставить один з персонажів. А якщо ви особливо сміливі, то, можливо, ви задумаєтеся і про те, що б ви могли прибрати зі свого життя, аби стати самими собою, проте чого ніколи не зробите.
#триллер #жахи
@clockwork_pomidor
Нещодавно я писав про те, що світ азійських триллерів безмежний і погано вивчений особисто мною, то ж я вирішив частіше в той світ заглядати. Сьогодні у нас ледь не класичний чи то триллер чи то горрор з Японії.
Маємо втомленого детектива, дружина якого страждає на психічне захворювання, маємо низку вбивств, скоєних абсолютно різними людьми, але які мають спільні риси, головною з яких є те, що не дивлячись на те, що вони не хотіли нікого вбивати, сам акт вбивства відчувався цими людьми доволі буденно. До того ж маємо молодого хлопця, який не памʼятає геть нічого про себе, забуває те, що було хвилину тому, але дуже цікавиться всіма, кого зустрічає.
Завʼязка чисто триллерна, але поступово фільм переростає в чисто японський горрор. Тут не буде монстрів чи скрімерів. Весь жах будується на візуалі і звуковому супроводженні, які створюють таку атмосферу, яка робить навіть звичайні речі дискомфортними. Старі захаращені лікарні, постійний гул, який чи то йде від побутових приладів, чи то від моря, чи може існує тільки в голові персонажів, дивні старі записи, туман, кров. Здається в фільмі не має жодного елементу, який не намагався б вибити вас із зони комфорту.
Фільм не дасть відповіді на всі запитання, щось доведеться додумувати самому і це робить його ще більш загадковим і містичним, проте він напевно змусить вас пошукати власні відповіді на запитання, які безустанку ставить один з персонажів. А якщо ви особливо сміливі, то, можливо, ви задумаєтеся і про те, що б ви могли прибрати зі свого життя, аби стати самими собою, проте чого ніколи не зробите.
#триллер #жахи
@clockwork_pomidor
187
24-10-27 09:26
Дикий Робот (2024) реж. Кріс Сандерс
Здається вже всі знають, що цей мультфільм вартий уваги, але якщо ви раптом не в курсі, то я вам скажу, що таки так, вартий.
Історія робота-помічника, що випадково опиняється серед диких тварин дійсно здатна здивувати. Я б навіть сказав, що перша третина фільму взагалі здається ледь не революційною, в першу чергу через деяку сміливість гумору і навіть емоційну жорсткість деяких сцен. Так, це лише маленькі кроки в спробах голівуду перестати занадто обережно ставитися до дитячої психіки, але на тлі інших мультиків це дійсно кидається в очі.
Та все ж таки далі мільтфільм стає більш традиційним, більше наголошуючи на емоціях ніж на гуморі. Іноді навіть здається, що цей наголос занадто гучний і пафосний, і напевно, якби не такий запальний початок, то ми б отримали доволі стандартну картину для дітей і трошки для дорослих, але вкупі, все ж таки, Дикий Робот працює дуже ефектно і свіжо, залишаючи по собі цілий букет емоцій.
А головне, він має показати, що діти не впадають в істерику від пари смертей і не стають жахливими людьми від гострішого і цинічнішого гумору. Мені, особисто, дуже хотілося б, щоб інші студії і творці це побачили і стали б трохи сміливішими. Думаю від цього виграють і діти, які будуть йти з сеансу з якіснішим життєвим досвідом, і дорослі, які будуть йти в кіно на мультфільми з більшим ентузіазмом.
#мультфільм #комедія
@clockwork_pomidor
Здається вже всі знають, що цей мультфільм вартий уваги, але якщо ви раптом не в курсі, то я вам скажу, що таки так, вартий.
Історія робота-помічника, що випадково опиняється серед диких тварин дійсно здатна здивувати. Я б навіть сказав, що перша третина фільму взагалі здається ледь не революційною, в першу чергу через деяку сміливість гумору і навіть емоційну жорсткість деяких сцен. Так, це лише маленькі кроки в спробах голівуду перестати занадто обережно ставитися до дитячої психіки, але на тлі інших мультиків це дійсно кидається в очі.
Та все ж таки далі мільтфільм стає більш традиційним, більше наголошуючи на емоціях ніж на гуморі. Іноді навіть здається, що цей наголос занадто гучний і пафосний, і напевно, якби не такий запальний початок, то ми б отримали доволі стандартну картину для дітей і трошки для дорослих, але вкупі, все ж таки, Дикий Робот працює дуже ефектно і свіжо, залишаючи по собі цілий букет емоцій.
А головне, він має показати, що діти не впадають в істерику від пари смертей і не стають жахливими людьми від гострішого і цинічнішого гумору. Мені, особисто, дуже хотілося б, щоб інші студії і творці це побачили і стали б трохи сміливішими. Думаю від цього виграють і діти, які будуть йти з сеансу з якіснішим життєвим досвідом, і дорослі, які будуть йти в кіно на мультфільми з більшим ентузіазмом.
#мультфільм #комедія
@clockwork_pomidor
229
24-10-21 07:09
Примарне Світло (2024) Келлі ОʼСалліван, Алекс Томпсон
По-перше, нам треба більше фільмів про травмованих чоловіків за 40, які не вміють виказувати свої почуття і згоряють наодинці з ними. По-друге, Примарне Світло можна брати за ідеальний зразок подібних фільмів. І так, він одразу потрапляє в мій топ фільмів цього року.
Ден – втомлений будівельник, в чийому житті дуже мало радості, донька? що жахливо поводиться і дружина, яка, так само як і він, не може дати ради життю. Окрім того в родині є щось таке, про oо вони не говорять, тому і глядач першу половину фільму може лише здогадуватися, що ж саме сталося. Та одного дня Ден майже випадково потрапляє на репетицію аматорського театру, який збирається ставити Ромео і Джульєтту. І нехай середній вік у трупі майже втричі більший за вік персонажів пʼєси, просто всім їм, схоже, треба побути кимось іншим.
Здається, це чергова драма-зцілення, та є в ній якесь особливе тепло. Не дивлячись на те, що на самому початку персонажі дуже віддалені один від одного, все одно відчувається, ніби він просякнутий розумінням, або принаймні прагненням до нього. Режисерка трупи називає репетиції безпечним простором. І саме таким простором відчувається і сам фільм. Можливо такого ефекту додає і те, що головні герої є родиною і в реальному житті.
Окрім того, в фільмі ідеальний ритм емоційних гойдалок. Тут постійно чергуються сповнені тепла і гумору моменти надії та болючі спалахи відчаю. Але режисерам вдалося зробити щось дуже особливе – наповнити відчай надією, а біль – любовʼю. Напевно саме через це фільм западає в душу, зміцнюючи наше внутрішнє відчуття того, що з усього може бути вихід. А для людей, які загубилися, це відчуття є найціннішим з усіх.
#драма #комедія
@clockwork_pomidor
По-перше, нам треба більше фільмів про травмованих чоловіків за 40, які не вміють виказувати свої почуття і згоряють наодинці з ними. По-друге, Примарне Світло можна брати за ідеальний зразок подібних фільмів. І так, він одразу потрапляє в мій топ фільмів цього року.
Ден – втомлений будівельник, в чийому житті дуже мало радості, донька? що жахливо поводиться і дружина, яка, так само як і він, не може дати ради життю. Окрім того в родині є щось таке, про oо вони не говорять, тому і глядач першу половину фільму може лише здогадуватися, що ж саме сталося. Та одного дня Ден майже випадково потрапляє на репетицію аматорського театру, який збирається ставити Ромео і Джульєтту. І нехай середній вік у трупі майже втричі більший за вік персонажів пʼєси, просто всім їм, схоже, треба побути кимось іншим.
Здається, це чергова драма-зцілення, та є в ній якесь особливе тепло. Не дивлячись на те, що на самому початку персонажі дуже віддалені один від одного, все одно відчувається, ніби він просякнутий розумінням, або принаймні прагненням до нього. Режисерка трупи називає репетиції безпечним простором. І саме таким простором відчувається і сам фільм. Можливо такого ефекту додає і те, що головні герої є родиною і в реальному житті.
Окрім того, в фільмі ідеальний ритм емоційних гойдалок. Тут постійно чергуються сповнені тепла і гумору моменти надії та болючі спалахи відчаю. Але режисерам вдалося зробити щось дуже особливе – наповнити відчай надією, а біль – любовʼю. Напевно саме через це фільм западає в душу, зміцнюючи наше внутрішнє відчуття того, що з усього може бути вихід. А для людей, які загубилися, це відчуття є найціннішим з усіх.
#драма #комедія
@clockwork_pomidor
256
24-10-17 12:10
Наполеон Динаміт (2004) реж. Джаред Гесс
Культова інді-класика молодіжного кіно початку двохтисячних. Уявіть собі стандартну американську комедію про життя підлітків у коледжі, тільки середній IQ всіх персонажів поділений десь на два, похабний гумор замінений на абсурд, а до натхненників режисера і оператора додайте раннього Веса Андерсона – вийде вибухова суміш, з якої на початку вам буде навіть якось соромно сміятися, але чим далі – тим важче буде зупинитися.
Фільм розповідає про аутсадерів, але при цьому він не показує решту персонажів сильно кращими. Здається в цьому коледжі всі якісь недолугі, просто головні герої трохи недолугіші за інших. І головний герой на імʼя Наполеон, це усвідомлює. Проте в школі зʼявляється новий учень Педро. Він явно не сильно успішніший за Наполеона, та, здається, він цього не помічає і вірить в себе попри все. І хай це не дуже очевидно, але поява Педро змінює життя Наполеона.
Багато розповідати про цей фільм складно. Його треба дивитися. Це в хорошому сенсі дурнувате кіно, в якому тупий гумор виглядає кмітливим, а персонажі такі яскраві, що ніби створені для косплею. І насправді, в містечку, де знімалося кіно, декілька років поспіль проходив фестиваль на честь Наполеона Динаміта, де серед інших змагань, повʼязаних з фільмом, був і конкурс двійників, що тільки доводить культовий статус стрічки.
#комедія
@clockwork_pomidor
Культова інді-класика молодіжного кіно початку двохтисячних. Уявіть собі стандартну американську комедію про життя підлітків у коледжі, тільки середній IQ всіх персонажів поділений десь на два, похабний гумор замінений на абсурд, а до натхненників режисера і оператора додайте раннього Веса Андерсона – вийде вибухова суміш, з якої на початку вам буде навіть якось соромно сміятися, але чим далі – тим важче буде зупинитися.
Фільм розповідає про аутсадерів, але при цьому він не показує решту персонажів сильно кращими. Здається в цьому коледжі всі якісь недолугі, просто головні герої трохи недолугіші за інших. І головний герой на імʼя Наполеон, це усвідомлює. Проте в школі зʼявляється новий учень Педро. Він явно не сильно успішніший за Наполеона, та, здається, він цього не помічає і вірить в себе попри все. І хай це не дуже очевидно, але поява Педро змінює життя Наполеона.
Багато розповідати про цей фільм складно. Його треба дивитися. Це в хорошому сенсі дурнувате кіно, в якому тупий гумор виглядає кмітливим, а персонажі такі яскраві, що ніби створені для косплею. І насправді, в містечку, де знімалося кіно, декілька років поспіль проходив фестиваль на честь Наполеона Динаміта, де серед інших змагань, повʼязаних з фільмом, був і конкурс двійників, що тільки доводить культовий статус стрічки.
#комедія
@clockwork_pomidor
228
24-10-15 08:12
Рішення Піти (2022) реж. Пак Чхан Ук
Нарешті подивився останні фільм режисера Олдбоя і Служниці. І знову зачудувався тим, як азійці вміють викручувати всі елементи фільму ледь не до нереалістичності, але робити на цьому матеріалі потужне кіно, в яке віриш.
Поліцейський із серйозними порушеннями сну і навʼязливою манією до власних нерозкритих справ береться за справу зі смертю вже немолодого корейця, який впав з з дивної на вигляд гори. Начебто самогубство, але вони вирішують перевірити його молодо дружину-китаянку. Наш головний герой вирішує послідкувати за нею, аби впевнитися, що вони невинна, і…
На цьому моменті жанри починають переплітатися в потужний вузол. Тут і непоганий детектив з цікавими знахідками, і психологічний трилер з цікавими ефектами від безсоння та навʼязливості і звісно ж хвороблива, але на емоційному рівні глибоко інтимна історія кохання з міцною драмою. Тут навіть є елементи комедії, але мені здається жоден навіть найсерйозніший корейський фільм не обходиться без декількох дивакуватих емоційних персонажів, які відтіняють своєю пришелепкуватістю основну історію.
Але не дивлячись на кашу з жанрів, фільм не розвалюється, а навпаки, кожен елемент доповнює один одного, створюючи тугий вузол історії, в якому немає випадкових елементів. І так, в цю історію, напевно, було б складніше повірити, якби це було американське кіно, та чомусь корейці, та й азійці взагалі, мають ніби якийсь кредит (до)віри до їх сюжетів і вони їм активно користуються і це робить їх кіно особливим.
Кожен раз, коли дивлюся черговий корейський триллер, я розумію, що це величезний світ, в якому я пройшовся хіба що по краєчку, але в який я чомусь боюся занурюватися, бо думаю, що він мене поглине.
А у вас є улюблені корейські трилери? Пишіть в коментарях.
#триллер #детектив #драма
@clockwork_pomidor
Нарешті подивився останні фільм режисера Олдбоя і Служниці. І знову зачудувався тим, як азійці вміють викручувати всі елементи фільму ледь не до нереалістичності, але робити на цьому матеріалі потужне кіно, в яке віриш.
Поліцейський із серйозними порушеннями сну і навʼязливою манією до власних нерозкритих справ береться за справу зі смертю вже немолодого корейця, який впав з з дивної на вигляд гори. Начебто самогубство, але вони вирішують перевірити його молодо дружину-китаянку. Наш головний герой вирішує послідкувати за нею, аби впевнитися, що вони невинна, і…
На цьому моменті жанри починають переплітатися в потужний вузол. Тут і непоганий детектив з цікавими знахідками, і психологічний трилер з цікавими ефектами від безсоння та навʼязливості і звісно ж хвороблива, але на емоційному рівні глибоко інтимна історія кохання з міцною драмою. Тут навіть є елементи комедії, але мені здається жоден навіть найсерйозніший корейський фільм не обходиться без декількох дивакуватих емоційних персонажів, які відтіняють своєю пришелепкуватістю основну історію.
Але не дивлячись на кашу з жанрів, фільм не розвалюється, а навпаки, кожен елемент доповнює один одного, створюючи тугий вузол історії, в якому немає випадкових елементів. І так, в цю історію, напевно, було б складніше повірити, якби це було американське кіно, та чомусь корейці, та й азійці взагалі, мають ніби якийсь кредит (до)віри до їх сюжетів і вони їм активно користуються і це робить їх кіно особливим.
Кожен раз, коли дивлюся черговий корейський триллер, я розумію, що це величезний світ, в якому я пройшовся хіба що по краєчку, але в який я чомусь боюся занурюватися, бо думаю, що він мене поглине.
А у вас є улюблені корейські трилери? Пишіть в коментарях.
#триллер #детектив #драма
@clockwork_pomidor
235
24-10-13 12:20
Його Три Доньки (2024) реж. Азазель Джейкобс
Що стається, коли три сестри збираються в одній квартирі, аби проводити в останню путь помираючого від раку батька? Правильно, стається майже класична розмовно-сімейна драма, яких здається ми бачили вже мільйон, але готові дивитися знову і знову, бо це ж так цікаво спостерігати, як родичі майже дві години сруться і не розуміють один одного.
Але все все ж таки Його Три Доньки відрізняються від подібних фільмів. По-перше, не дивлячись на тему, фільм доволі затишний. Мила стара квартирка десь в Нью-Йорку, галас міста за вікном, пізня осінь чи рання весна освітлює кадри прохолодним сонечком (доречи, нечасто таке бачу, щоб в освітлення в кадрі змінювалося від зміни погоди прямо в реальному часі). Драма між персонажками теж не переходить межу, в якій нам би стало дискомфортно. Тепла така драма.
По-друге, хоч фільм і не намагається бути смішним, та повсюди проглядається деяка іронія. В тому як нам представляють персонажок, в тому як вони не промовляють в голос того, що насправді чекають на… ну, на ту саму подію. Те, як вони намагаються продовжувати тримати все під контролем, кожна в свій спосіб, теж показано трохи карикатурно, але знову ж таки, не перетинаючи меж, за якими фільм перестав би сприйматися всерйоз.
Ну і злегка ламається канон подібних історій. Зазвичай ми бачимо, як персонажі в ході нескінченних срачів розкривають один одному душі, розуміють один одного і щасливо обіймаються в кінці. Деякі з цих елементів ми бачимо і в Трьох Доньках, але фільм наче намагається бути більш реалістичним. Як каже один з персонажів, по справжньому ми можемо дізнатися про життя людини, тільки коли вона помирає. За її життя ж ми знаємо людину тільки такою, яка вона є в моменті. І, здається, це головна фраза цього фільму, адже як би сестри не натякали одна одній про те, які вони насправді, вони так і не розуміють цього. Просто кожна сестра таки трошки приймає інших такими, якими вона бачить їх тут і зараз.
Якщо вам хочеться провести пару годин з сумною усмішкою на губах, і з трохи вологими очима, то цей фільм точно варто подивитися. Особливо зараз, коли намагаєшся кожен елемент свого життя зробити хоч трохи більш затишним.
#драма
@clockwork_pomidor
Що стається, коли три сестри збираються в одній квартирі, аби проводити в останню путь помираючого від раку батька? Правильно, стається майже класична розмовно-сімейна драма, яких здається ми бачили вже мільйон, але готові дивитися знову і знову, бо це ж так цікаво спостерігати, як родичі майже дві години сруться і не розуміють один одного.
Але все все ж таки Його Три Доньки відрізняються від подібних фільмів. По-перше, не дивлячись на тему, фільм доволі затишний. Мила стара квартирка десь в Нью-Йорку, галас міста за вікном, пізня осінь чи рання весна освітлює кадри прохолодним сонечком (доречи, нечасто таке бачу, щоб в освітлення в кадрі змінювалося від зміни погоди прямо в реальному часі). Драма між персонажками теж не переходить межу, в якій нам би стало дискомфортно. Тепла така драма.
По-друге, хоч фільм і не намагається бути смішним, та повсюди проглядається деяка іронія. В тому як нам представляють персонажок, в тому як вони не промовляють в голос того, що насправді чекають на… ну, на ту саму подію. Те, як вони намагаються продовжувати тримати все під контролем, кожна в свій спосіб, теж показано трохи карикатурно, але знову ж таки, не перетинаючи меж, за якими фільм перестав би сприйматися всерйоз.
Ну і злегка ламається канон подібних історій. Зазвичай ми бачимо, як персонажі в ході нескінченних срачів розкривають один одному душі, розуміють один одного і щасливо обіймаються в кінці. Деякі з цих елементів ми бачимо і в Трьох Доньках, але фільм наче намагається бути більш реалістичним. Як каже один з персонажів, по справжньому ми можемо дізнатися про життя людини, тільки коли вона помирає. За її життя ж ми знаємо людину тільки такою, яка вона є в моменті. І, здається, це головна фраза цього фільму, адже як би сестри не натякали одна одній про те, які вони насправді, вони так і не розуміють цього. Просто кожна сестра таки трошки приймає інших такими, якими вона бачить їх тут і зараз.
Якщо вам хочеться провести пару годин з сумною усмішкою на губах, і з трохи вологими очима, то цей фільм точно варто подивитися. Особливо зараз, коли намагаєшся кожен елемент свого життя зробити хоч трохи більш затишним.
#драма
@clockwork_pomidor
264
24-10-05 10:22
Театральний Табір (2023) реж. Моллі Гордон, Нік Ліберман
Кіно прекрасне тим, що воно може запропонувати тобі історію, яка, здається, ніколи не була тобі потрібна, але яка може несподівано впасти тобі в серце.
От дивіться, Театральний табір – мокументальний фільм про Джоан, жінку, яка все своє життя присвятила дитячому театральному табору. От тільки проблема в тому, що ще на початку зйомок вона впадає в кому через стробоскоп під час перегляду спектакля. Та невидимі нам автори фільму вирішують продовжити зйомки. Зміна в таборі розпочинається. Та тепер його очолює тупуватий син Джоан, далекий від театру. Всі викладачі виявляються на всю голову травмовані театром, а діти (теж абсолютно дивні) – справжніми театральними задротами, які ставляться до всього, що відбувається в таборі ще більш серйозно, ніж дорослі.
Чи міг я подумати, що така історія змусить мене півтори години реготати, іноді ледь не плакати, а в кінці відчувати, як шкірою біжать мурахи? Аж ніяк не міг, але незалежне американське кіно вміє дивувати. І взагвлі, в мене прокидається якась нова віра в комедію. Таке враження, що після деякої кризи, цей жанр знову набирає сили і повертається в дивних формах. О так, в цьому фільмі гумор теж дуже дивний. Він складається з каркасу персонажів, історії і стилю подачі (уважно читайте титри і підписи!), а на цей каркас натягнуті прешелепкуваті діалоги, які були повністю зімпровізовані акторами. І не дивлячись не те, що часто персонажі несуть якусь ахінею, цей прийом робить стрічку живою і динамічною, що дуже гарно підсилює ефект псевдо-документальності.
Ну і звісно тут чудові, талановиті діти, які віддаються грі в фільмі не менше, ніж їх персонажі віддаються сцені. Спочатку ти відчуваєш себе трохи Троєм (це той самий син директорки табору), який ніяк не може зрозуміти, в чому пристрасть цих дітей, але з часом ти усвідомлюєш, що подібні табори – це ціле життя для дітей, які поза ним, скоріше за все, залишаються на обочині соціального життя підлітків. І під фінальну пісню ти відчуваєш гостру потребу знайти місце, де б всі твої дивацтва могли вирватися назовні і де б вони були прийняті.
#комедія
@clockwork_pomidor
Кіно прекрасне тим, що воно може запропонувати тобі історію, яка, здається, ніколи не була тобі потрібна, але яка може несподівано впасти тобі в серце.
От дивіться, Театральний табір – мокументальний фільм про Джоан, жінку, яка все своє життя присвятила дитячому театральному табору. От тільки проблема в тому, що ще на початку зйомок вона впадає в кому через стробоскоп під час перегляду спектакля. Та невидимі нам автори фільму вирішують продовжити зйомки. Зміна в таборі розпочинається. Та тепер його очолює тупуватий син Джоан, далекий від театру. Всі викладачі виявляються на всю голову травмовані театром, а діти (теж абсолютно дивні) – справжніми театральними задротами, які ставляться до всього, що відбувається в таборі ще більш серйозно, ніж дорослі.
Чи міг я подумати, що така історія змусить мене півтори години реготати, іноді ледь не плакати, а в кінці відчувати, як шкірою біжать мурахи? Аж ніяк не міг, але незалежне американське кіно вміє дивувати. І взагвлі, в мене прокидається якась нова віра в комедію. Таке враження, що після деякої кризи, цей жанр знову набирає сили і повертається в дивних формах. О так, в цьому фільмі гумор теж дуже дивний. Він складається з каркасу персонажів, історії і стилю подачі (уважно читайте титри і підписи!), а на цей каркас натягнуті прешелепкуваті діалоги, які були повністю зімпровізовані акторами. І не дивлячись не те, що часто персонажі несуть якусь ахінею, цей прийом робить стрічку живою і динамічною, що дуже гарно підсилює ефект псевдо-документальності.
Ну і звісно тут чудові, талановиті діти, які віддаються грі в фільмі не менше, ніж їх персонажі віддаються сцені. Спочатку ти відчуваєш себе трохи Троєм (це той самий син директорки табору), який ніяк не може зрозуміти, в чому пристрасть цих дітей, але з часом ти усвідомлюєш, що подібні табори – це ціле життя для дітей, які поза ним, скоріше за все, залишаються на обочині соціального життя підлітків. І під фінальну пісню ти відчуваєш гостру потребу знайти місце, де б всі твої дивацтва могли вирватися назовні і де б вони були прийняті.
#комедія
@clockwork_pomidor
295
24-09-28 09:03
Сотні бобрів (2024) реж. Майк Чеслік
Чесно кажучи, ніколи не думав, що буду дивитися щось подібне. Не тому, що це не мій жанр чи щось ще таке. Просто я ніколи не думав про те, що такий фільм взагалі хтось може зняти. Бо це щось поза всіма можливими очікуваннями.
Уявіть щось на кшталт мультиків Looney Tunes зняті в стилі німих фільмів Чарлі Чапліна, де всіх тварин грають люди в плюшевих костюмах. Домішайте туди шалений монтаж, трохи анімації, шикарний саунд дизайн і купу дотепного гумору.
Уявили?
Повірте мені, ви не уявили і половини тієї потужної потужності, яку вивалює на вас це пришелепкувате, але дуже добре зроблене кіно. Сумішшю чого б цей фільм не був, ми маємо той самий випадок, коли 1+1 дає не те що 3, а що найменше 10. Це практично безперервний потік неочікуваних жартів, оригінальних візуальних рішень, деталей, всі з яких неможливо помітити за один перегляд. При цьому фільм не розвалюється, вибудовувається в цільну систему образів, а головне, тримає увагу всі дві години і дивує буквально до останнього кадру.
Я створив цей канал в першу чергу для того, щоб мотивувати людей дивитися більше різноманітного кіно, і цей той самий випадок, коли мені дуже хочеться щоб ви дали цьому фільму шанс, бо це один з найсмішніших фільмів, що я бачив за дуже довгий час, і вже напевно найоригінальніший.
#комедія
@clockwork_pomidor
Чесно кажучи, ніколи не думав, що буду дивитися щось подібне. Не тому, що це не мій жанр чи щось ще таке. Просто я ніколи не думав про те, що такий фільм взагалі хтось може зняти. Бо це щось поза всіма можливими очікуваннями.
Уявіть щось на кшталт мультиків Looney Tunes зняті в стилі німих фільмів Чарлі Чапліна, де всіх тварин грають люди в плюшевих костюмах. Домішайте туди шалений монтаж, трохи анімації, шикарний саунд дизайн і купу дотепного гумору.
Уявили?
Повірте мені, ви не уявили і половини тієї потужної потужності, яку вивалює на вас це пришелепкувате, але дуже добре зроблене кіно. Сумішшю чого б цей фільм не був, ми маємо той самий випадок, коли 1+1 дає не те що 3, а що найменше 10. Це практично безперервний потік неочікуваних жартів, оригінальних візуальних рішень, деталей, всі з яких неможливо помітити за один перегляд. При цьому фільм не розвалюється, вибудовувається в цільну систему образів, а головне, тримає увагу всі дві години і дивує буквально до останнього кадру.
Я створив цей канал в першу чергу для того, щоб мотивувати людей дивитися більше різноманітного кіно, і цей той самий випадок, коли мені дуже хочеться щоб ви дали цьому фільму шанс, бо це один з найсмішніших фільмів, що я бачив за дуже довгий час, і вже напевно найоригінальніший.
#комедія
@clockwork_pomidor
397
24-08-06 08:30
Байкери (2023) реж. Джефф Ніколс
На перший погляд, це доволі прямолінійний (окрім хіба що структури) фільм про брутальних розбишак на байках, які весь час розважаються з пляшкою пива в руках, а всі свої проблеми вирішують "на ножах або кулаках". Всі персонажі пропитані агресією і тестостероном. Здається, що це дещо застарілий фільм для світу, в якому непробивна чоловіча маскулінність вже давно не оспівується, а навпаки постійно підпадає під критику і деконструкцію. Ще й знятий фільм так, наче він звідкись з ранніх девʼяностих, а то й ще раніше.
Але це тільки на перший погляд. Доволі вишукано і непомітно Ніколс розкриває своїх персонажів трошки більше, ніж це зазвичай прийнято в фільмах про брудних байкерів. В їх жартах ми бачимо їх слабкості, в їх поведінці поза клубом ми бачимо їх страхи, а в очах – всю невпевненість в собі і в світі навколо. За тим як світ змінюється, за тим як весела і жорстка романтика виходить з під контролю ми і спостерігаємо весь фільм.
Я був дуже радий знову побачити Тома Харді. Я не бачив його з часів першого Веному, та й там його справжнього, вважай, і не було. А в Байкерах він нарешті повертається до своєї холодної манери гри, в якій всі емоції проявляються через найменші зміни в очах і в якихось ледь помітних рухах. Він грає так, що ти не бачиш, що щось змінилося в персонажі, а скоріше відчуваєш це. Я не уявляю, хто міг би зіграти розважливого але при цьому подекуди запального засновника байкерського клубу краще. Ідеальний каст.
Але при всій своїй жорсткості фільм дуже легко дивиться. Десь в глибині душі відчуваєш, наче спостерігаєш за безтурботними дітьми, які бавляться в своїй маленькій бульбашці, що живе за їх власними законами. Але будь яка бульбашка колись має луснути і тоді реальний світ поглинає все, що було всередині. І саме в цьому справжня драма цього фільму.
#драма
@clockwork_pomidor
На перший погляд, це доволі прямолінійний (окрім хіба що структури) фільм про брутальних розбишак на байках, які весь час розважаються з пляшкою пива в руках, а всі свої проблеми вирішують "на ножах або кулаках". Всі персонажі пропитані агресією і тестостероном. Здається, що це дещо застарілий фільм для світу, в якому непробивна чоловіча маскулінність вже давно не оспівується, а навпаки постійно підпадає під критику і деконструкцію. Ще й знятий фільм так, наче він звідкись з ранніх девʼяностих, а то й ще раніше.
Але це тільки на перший погляд. Доволі вишукано і непомітно Ніколс розкриває своїх персонажів трошки більше, ніж це зазвичай прийнято в фільмах про брудних байкерів. В їх жартах ми бачимо їх слабкості, в їх поведінці поза клубом ми бачимо їх страхи, а в очах – всю невпевненість в собі і в світі навколо. За тим як світ змінюється, за тим як весела і жорстка романтика виходить з під контролю ми і спостерігаємо весь фільм.
Я був дуже радий знову побачити Тома Харді. Я не бачив його з часів першого Веному, та й там його справжнього, вважай, і не було. А в Байкерах він нарешті повертається до своєї холодної манери гри, в якій всі емоції проявляються через найменші зміни в очах і в якихось ледь помітних рухах. Він грає так, що ти не бачиш, що щось змінилося в персонажі, а скоріше відчуваєш це. Я не уявляю, хто міг би зіграти розважливого але при цьому подекуди запального засновника байкерського клубу краще. Ідеальний каст.
Але при всій своїй жорсткості фільм дуже легко дивиться. Десь в глибині душі відчуваєш, наче спостерігаєш за безтурботними дітьми, які бавляться в своїй маленькій бульбашці, що живе за їх власними законами. Але будь яка бульбашка колись має луснути і тоді реальний світ поглинає все, що було всередині. І саме в цьому справжня драма цього фільму.
#драма
@clockwork_pomidor
417
24-07-29 15:30