капітан ▪️ смуток

Мабуть, варто почати з того, що трампівські речники назвали фільм іранця Алі Аббасі про свого лідера «сміттям» і «чистою вигадкою». Більше того - обіцяли засудити творців фільму за сцену, де їхній кандидат ґвалтує першу дружину. Очікувано, еге ж?Байопік про становлення Трампа-бізнесмена в декораціях Нью-Йорка зразка 70-80их виявився, передусім, естетичним документом тієї епохи з неочевидно харизматичним кастом і показовим прикладом політичного і ринкового маккіавелізму. Є ціль, не бачу перешкод. Про забудови мова, «трофейну» дружину, більше неактуальних «вчителів» чи вирізання шматка облисілої голови. Карикатурно, так, але цей той випадок, коли обʼєкт насмішок карикатурніший за всі можливі змалювання обʼєкта. Глибше - і тут рефлексії окремих оглядачів цілком можна зрозуміти - не вийшло, бо не схоже, що Аббасі ставив за ціль в якусь надмірну глибину й історичність. І наостанок. Себастіан Стен з гримерами топ (моментами схожість з Трампом вражає), але Джеремі Стронг, який зіграв Роя Кона, сірого кардинала тогочасних владних закулісь, утнув свою чи ненайсильнішу роль, в якій дуже тонко увиразнився дух тієї «чумної» епохи. Рекомендую. #кіно #драма

Каролі Фаржа розʼїбала. Красиво, впевнено, зі смаком, сміхом, шоком, глибокою повагою до «батьків жанру» та особистою емоцією (образою?) за кадром. Тут цілком доречно говорити і про канонічний боді-горор, і про сильний феміністський дискурс, і про ледь не геніальний акторський перформанс Маргарет Куоллі та Демі Мур, і про точкові перегини з рясними кліше (реверансами? цитатами?), і про деяку запізнілість проблематики (і про це можна подискутувати), але для мене важливо сказати одне: Субстанція - живе кіно, про яке в останні роки - вибачте мене за моє підсорокетне занудство - я став забувати. Кіно з емоцією, яка може резонувати з вами, не резонувати, але байдужим не лишить точно. На фоні виссаного з успіху свого попередника «Джокера», гротескна історія 50-річної актриси Елізабет Спаркл, яка не мириться зі своїм віком, навколотілесними фобіями і підписується на химерну авантюру зі створення «дочірнього» - в рази молодшого за себе - організму, виглядає доконаним шедевром. Фаржа від душі регоче з квазіпатріархального шоу-бізу, бавиться в гротескний натуралізм, копирсається в одержимостях і нарцисизмі своїх героїнь, врешті, робить все, шо заманеться, до абсолютного сюру на екрані, аби відстояти свої вік, тіло, право бути собою… І це працює. Зокрема, як притча про людину, яка зі шкіри лізе, аби стати кращою версією себе. В прямому сенсі. Гляньте за нагоди. Маємо кращий фільм року.)#кіно #драма

​​Можна було б сміливо і на серйозних написати, що Річард Осман з його «клубом» - це нудно, притягнуто за яйця і до неможливості стерильно. Як і восьмисерійні «джентельмени» Гая Річі для «нетфліксу», які я глянув паралельно і з котрих вийняли всю рокнрольну душу і хоча би якусь переконливість. Але я цього не напишу.) Контент для відпочити, але при тому не харитися тупістю читаного/баченого в теперішні дні іноді потрібен більше за снобізм високої полиці і зарозумілість авторського кіно. Іноді, наголошую. Османівські пенси з британської глибинки, які аби не вмерти з нудьги, завзято розслідують містечкові вбивства, торкнули мене передусім вільготним способом свого старечого життя. Утопічні речі як на наші реалії, але як же приємно думати, що так можна. Можна і треба. На спокої і чіллі провінційного осоння. Все інше - випуклість персонажів, інтрига, мотиви, таємниці минулого - другорядні речі. Подеколи не полишало відчуття, що Осман натикав текст героями, а тільки тоді вирішував, що з ними робити. Принаймні, остання третина «клубу» з її сюжетними рішеннями і «твістами» свідчить саме про це.) На полицю літнього, необов’язкового, легкого, але з приємним (затишним) вайбом.#книги #річардосман

​​Томас Рікс - Черчилль і Орвелл. Битва за свободуПочинав читати ще на екваторі «учєбки», закінчив через зайнятість тільки днями. Так от.) Для людини, яка відверто мала знала про біографію як Черчилля, так і Орвелла, книга Томаса Рікса стала ґрунтовним гідом життєписами цих двох одіозних персон. Консерватора-впертюха Черчилля, який за життя сягнув кар’єрного піку, і лише після смерті став об’єктом не завжди компліментарних ревізій з боку істориків, і лівака-романтика Орвелла, книги якого стали суперхітами, коли той помер. Зв’язок між ними умовний, а іноді й натягнутий, проте ключові віхи обидвох біографій - дуже симптоматичні для розуміння тієї епохи і її рушнійних сил. Тим дослідження Рікса для мене передусім і цінне.Плюс, більш ніж влучним нагадуванням про те, що люди - це завжди люди, які б ідеї вони не сповідували, і як би захопленим нащадкам чи сучасникам не хотілося їх ідеалізувати, а аналізувати минуле мірками сьогодення - абсолютна хуйня. Тест на культивовану в наші дні екологічність пройдуть одиниці. Або нулі…) Але про нулів такі книги пишуться вкрай рідко. Раджу. #книги #історія