Після народження Єви в травні 22-го, попри початок повномасштабки, більшість колишніх страхів відступили. Як і усі мої попередні уявлення про відповідальність. Виник один, великий, потужний, всеохопний страх, одні думки про який, або його мимовільна візуалізація, кожен раз змушують всього мене стискатися до зболеної каменюки. Батьки мене зрозуміють. Не уявляю, що може бути гірше за втрату своєї дитини. Фільм Клінта Бентлі досі не відпускає. Повсякчас повертаюся думками до історії лісоруба Роберта Ґрейніра і годин опісля перегляду, в які я не міг заснути. Як давно якийсь фільм так тригерив мене? Не знаю. Років десять нічого подібного не пригадую. Чи ви відчуєте те, що відчув я, коли послухаєте моєї поради глянути його, гарантувати не можу. Початок 20 ст., вражаюче красиво зафіксована через вінтажні японські лінзи американська природа, правічні ліси, через які пролягають все нові залізничні колії, спільнота лісорубів з їхнім аскетичним мандрівним життям і любов головного героя, яка рухає його життям. І вже би час осісти поруч сімʼї, шукати варіантів заробляти тут, але Роберт зривається на ще одну шабашку…Естетика оповіді в дусі Терренса Маліка, саундтреки Брайса Десснера (The National) тільки додають цій історії екзистенційної епічності. Залюбки б читнув першоджерело, Дженіса Джонсона, проте в нас він поки не видавався. Глибоко про втрачений час і самотність. Радий за номінацію на «оскар» в категорії «кращий фільм».
Дуже сподобалося. Маю ще одного автора, якого сміло можу віднести до особистого топу. Щось схоже я відчував коли читав «Маленьке життя» Янагіхари, проте тоді метчу не сталося. Ні з текстом, роздутим до невиправданих (ледь не графоманських обʼємів), ні з манерою авторки. Але сьогодні я про Майкла Каннінгема і його «Дім на краю світу». Боббі, Джонатан, Клер. З різних сімей, з різним вихованням і поглядами на світ, проте обʼєднані космічних масштабів самотністю, яка привела їх до богемного Нью-Йорка 80их. Щось на глибоко інтимному, меланхолійному і сміливому. Врешті, хто сказав, що троє людей не можуть бути сімʼєю і виховувати дитину? Більше того, дати одне одному відчуття назавжди втраченого дому.Стильний, травматичний роман-дорослішання, тиха маніфестація свободи епохи СНІДу і одна із найсумніших книжкових історій, прочитаних за останній час. Терміново шукатиму на своїх полицях «Години», за які Каннінгем отримав Пулітцера.Раджу, якщо любите поетична прозу, де внутрішня рефлексія домінує над сюжетом, а героїв періодично хочеться піздити. Жартую)..
З книгою Єрґовича, попри її рандомний вибір, все склалося ідеально)..Відпустка, карпатські тумани, друга полиця одного із найскрипучіших потягів Укрзалізниці, коротка форма і переклад Катерини Калитко. Міленко Єрґович пише про рідні Балкани через призму війни (вієн) з такою любовʼю і прийняттям, що цим можна лише захоплюватися. Без характерного патріотичного дискурсу, без якого уявити нашу навколовоєнну прозу (і на те є обʼєктивні причини) важко.Трагічні долі людей, родин, вулиць, міст, цілих країн. Травма, яка формує ідентичність. Пошук сенсів і способів втриматися (вижити) в часи, коли від тебе мало що залежить. Без зайвих пояснень, за що боролися четники, а за що усташі. Автор хоче любити і розуміти людей, що би вони не робили, заручниками яких обставин не були б. Звісно, тварин любите простіше, хоча би тому, що вони не стріляють в тебе через твою етнічну приналежність чи релігійні погляди, а ще вони гарно підсвічують людськість в людях тоді, коли здавалося би, пітьма всеохопна. Якщо любите Маркеса, Кундеру, не уникаєте суму і фрустрації в літературі, раджу.
Мабуть, найпростіший і найсмішніший фільм Лантімоса, попри його показну жорстокість та психотичність героїв. По сюжету, все +- зрозуміло із трейлеру: фанатик-коспіролог, який вірить у те, що земляни жертви експериментів прибульців з Андромеди, а самі прибульці живуть серед нас, разом з кузеном викрадають гендиректорку великої корпорації, певні, що вона теж андромедка. Викрадачі готові на все, впритул до катувань, аби вибити з жінки зізнання, що та справді космітка…Емма Стоун, традиційно, хот і топ. Джессі Племенс скочив вище себе (чи не найсильніша роль актора). Джерскін Федрікс, музику якого ви чули в «бідолашних створіннях», теж розʼєбав. Сам Лантімос, попри прямолінійність і навіть анекдотичність історії, лишає глядача з купою питань і очікуванням сцени після титрів (спойлер - її нема). Ну і Арі Астер, продюсер, який і підігнав Лантімосу корейський фільм з початку нульових, з якого і виросла нова робота грека.Коротше, кінорефлексія по соціалці останні кілька років переживає кращі часи. Астер, Андерсон, Креґґер, Фаржа… Чекаю на нового Джордана Піла.) Раджу. До речі, раптом вам цікаво, «бугонія» - це древньогрецький концепт, який стверджує, що бджоли зʼявляються з трупів свійської худоби).. Без свавільного символізму ніяк.
Галина ПАГУТЯК - Тісні людеГаличина середини 19 століття. Добре знайомий з попередніх книг авторки Уріж. Греко-католицький священник Петро Мудрак, котрий із відчуттям глибокої самотності завершує професійний шлях, передає церкву наступнику і готується до переїзду в доччин дім в іншому селі. Хороша нагода, аби висповідатися. Перед самим собою. За зроблене, незроблене. Пригадати похованих, втрачених, ненароджених. Можливо, переомислити свою віру і людяність, яка рятувала коли бракувало віри. Новий роман Галини Пагутяк цього разу майже уник характерних для неї вайбів галицької готики. «Тісні люде» - роман історичний, із потужним бекґраундом архівних досліджень і любові авторки до рідних місць. Соціальні реалії, побут, традиції, тогочасні політичні і навколоцерковні мутки, - Пагутяк підійшла до історії з тактом науковиці, і це точно може віднадити від книги поціновувачів сюжетки, і привабити до неї тих, хто любиться в історії, етнографії, хто сам досліджує і пише. Без вау, але читалося з інтересом і повзбіжними думками про те, чи спроможуся я колись на історичний роман.) Рідне Дубно зі своєю історією сприяє тому максимально, за який період з останньої тисячі років не візьмись. Спокусливо.
Цікава парадоксальність.) Читаючи «Дерева» Персіваля Еверетта, не зникає відчуття, ніби перед очима сценарій серіалу з «нетфліксу» із рейтингом 5,5 на imdb або нової частини «голого пістолету», і водночас - є відчуття спеціальності цього ефекту, з якою автор (володар «пулітцера» за інший свій роман, між іншим) підійшов до цієї складної темою, і абсурдної сюжетом історії. Коротше, маємо містечко Мані в Місісіпі, де відбувається серія жорстоких убивств. На місцях злочинів знаходять білого чоловіка, а поруч з ним - чоловіка темношкірого, який тримає в руках відрізані яйця білого. При чому тіло темношкірого невдовзі зникає з моргу… Перший, другий раз, прямо з-під носа слідчих. Без детективів з області і фбр не обійтися, зважаючи, що схожі убивства охоплюють всю країну. Місцями це дотепно, наскільки тема лінчування і травматичної спадщини цього явища може співіснувати з гумором, та загалом відчуття лютої дичини, яка мала і досі має місце в американців не полишає до останньої сторінки. Мабуть, так і працює памʼять, якщо вона працює, хай і в гіперболізованих формах. З жорстокістю одних, мовчазною байдужістю інших і безкомпромісним відчуттям справедливості інших.
Нарешті знайшлося трохи часу на ці кілька скупих абзаців, за якими були і сльози під час читання, і сором, і бажання посперечатися, і розмова зі старою знайомою опісля, яка сказала, що лишила книгу на першій третині, бо не змогла. Не змогла далі читати, не думаючи до оніміння в руках про загиблого чоловіка. Чи може бути іншою книга про війну від людини, яка дивилася їй в очі? Навряд. А так… Гемінґвей нічого не знає. Ремарк теж. Шо логічно. Артур Дронь, якому лише двадцять чотири, за відчуттями, знає значно більше. Як мінімум про наше життя, спільні страхи, болі з утратами, які все складніше рахувати, та віру. В кожного свою. І це лячно, що за цією юністю стільки пережитого, що це дорослішання виявилося саме таким. Що здалося мені найціннішим в новій книзі Артура, окрім її пронизливої автобіографічності, в якій знайшлося місце і фронтовим досвідам, і любові в часи війни, і синівським рефлексіям, це світло і надія, які ці есеї і оповідки залишають по собі. Людяність, до якої вони апелюють, і безкомпромісність, яку сповідує їхній автор. Певність, з якою автор пише про речі, котрі досі змушують мене думати, дискутувати з самим собою і колективним досвідом. Раджу, друзі. Як тільки вийде другий наклад, обовʼязково придбайте і прочитайте.
Новий автор, добре знайомі інтонації).. Якщо любите магічний реалізм в дусі Бредбері, містечкову камерність і фантастичний чар дитинства в ліпших традиціях Кінга, швидше всього, «Життя хлопця» Маккеммона вам зайде теж. Звісно, якщо вас не бентежитимуть дуууууже грубі алюзії на класичні сюжети згаданих вище авторів (спойлерити не буду, та до історій з псом і велосипедом у мене, до прикладу, є питання).Отже, маємо американський південь 60их, вигадане містечко Зефір і частково біографічну для автора хроніку дорослішання 11-річного школяра Корі та його друзів. Маємо таємниче вбивство і ніким неідентифікованого мерця на дні озера, а ще доісторичних рептилій, відьом, куклусклан, наступ цивілізації у вигляді супермаркету, який забирає роботу у місцевих та розсип іноді дивакуватих героїв. Але все це між іншим, бо поперед усього в «Житті хлопці» саме життя хлопця. Стосунки з батьками, биті коліна з пиками, дружба, кіно з коміксами, довіра, мрії та віра в дива, яка тримає героїв на плаву. Корі дорослішає, шукає себе і вчиться приймати втрати.Попри деяку вторинність (її можна трактувати по-різному, і як данину метрам, зокрема), невідповідний оповіді обʼєм роману, його уривчастість і перенавантаженість людьми/історіями, які котрі не ведуть (хоча ніде правди діти, це дуже життєво), мені сподобалося. Останні сторінки, на яких Корі вже в дорослому віці повертається до Зефіру - ледь не до сліз. Раджу. На моїй полиці кращих текстів про дитинство чудове поповнення, яке я колись обовʼязково порекомендую Єві)..
Чекав. Уникав відгуків, рецензій. Єдине, на що потай сподівався, що обійдеться без бурлеску і мегаломанії «страхів Бо»).. І хоча в «Еддінгтоні» глядач отримав ще одну режисерську іпостась Арі Астера, а дядя знову пробує в новий жанр, тональність, мені зайшло. Єдине, що викликало питання, це фінал, який уперто не наставав, а вчасно кінчати - це теж мистецтво. Про що би не йшлося.) Отже, маємо сатиричний поп-вестерн з пандемією початку 20их в спеціально збудованому для фільму містечку Еддінгтон десь поміж пісків Нью-Мексико, хвилю BLM, котра накриває всю країну й локальні розбірки між шерифом та мером, які переростать в особисту війну. Темп зростає, напруга шкалить, нервові клітини горять)..Персонажі Астера до абсурду архетипні, не визнають вони ковід і маски, чи визнають, тримаючи ніс понад маскою. Расисти вони, типові трампісти, поведені на конспірології чи звичайні комерси, які намагаються триматися на хвилі. Хоакін Фенікс знову видав базу. Дивлячись на Педро Паскаля, ловиш себе на думках про його ноги (привіт, «матеріалісти»). Емма Стоун в тіні, проте кричуще виразна в своєму тихому безумі. Вийшло чудове, трохи хаотичне, провокативне кіно про владу, маніпуляції та людську ущербність. Можливо, глядач і не отримає відповідей на питання насушні, не озвучить своєї ідейної приналежності й автор (окрім, зрозуміло що позиції здорового глузду), але похитнути чийсь чорно-білий світ зможе на ізі.За нагоди перегляну ще раз. За років два-три.
З усією відповідальністю мушу заявити, що Зак Креггер впевнено залітає на полицю моїх улюблених молодих режисерів (разом із Арі Астером і Джорданом Пілом). І якщо після трохи сумбурного «Варвара» я ще сумнівався, то «Зброя» зняла всі питання. Історія про зникнення 17-ти школярів із одного класу десь в флоридській глибинці хоча і закінчується доволі струнким, логічним фіналом, хіба з анотацій і трейлеру може здатися класичним жанровим перфомансом. По факту маємо доведений до абсурду сатиричний горрор, який з азартом копає в соціалку, колективну свідомість і природу маніпуляцій. Не цураючись дуже очевидних відсилок (привіт, «Оверлук») і чорного гумору, з яким завжди є ризик скотитися в дешеву пародійність. Фірмово втілене, хоча і не нове режисерське рішення до певного моменту розповідати одну й ту ж історію з позицій різних персонажів, спрацювало на всі сто. Джулія Гарнер, Джош Бролін, Олден Ейренрайк, Емі Медіган (до слова, дружина Еда Харріса)… блін, та всі актори - топ!Місцями було дуже моторошно, не в останню чергу через грамотний саунд-дизайн фільму і офігенські паузи, чого не було зі мною вже давно).. Раджу!псКласно, що в «Зброї» є свій «піловський» тапок (в сні героя Броліна, над будинком, якщо не звернули увагу), який сам Креггер пояснив поскільки оскільки. Все. Більше ні слова.
TGLIST.COM.UA
