​​Враження розпливчасті. Чесно кажучи. Все наче мегазмістовно, гіперінформативно. Масштабно, з пропрацьованим наративом про вічне протистояння людини та системи, і не менш вічних хижаків та жертв.

Та в підсумку дещо прикре відчуття, що тобі дуже імпонує автор (манера письма, ерудиція, гумор), але сама історія вперто не драйвить. Через певний формалізм та неочевидну наївність в антисистемній риториці, в тому числі.

Щось схоже було і з іншим романом Мітчелла, Тисяча осеней Якоба де Зута, але мої претензії до тієї книги трохи іншого порядку)..

А так Атлас, звісно, глиба. Цікава структура, розмаїття епох та типажів, грамотний баланс між маслітом та високою полицею.

Класика пригодницьких романів, консервативний мелодраматизм, трилер, сайфай і все, що може бути поміж ними. З мовними стилізаціями під конкретні часи і героїв, що звісно, підхід реального профі і задрота. Особливо зважаючи, що роман писався автором в тридцять з гаком років, перепрошую за свій ейджизм)..

Тихий океан середини 19 ст. в щоденнику нотаріуса, в якому зароджується спротив рабській системі; юний британський композитор, який тікає в 30-их до Бельгії, щоб написати свій магнум опус (розділи із Фробішером зайшли найбільше); каліфорнійські 70-ті, в яких журналістка таблоїду розслідує мутки навколо будівництва атомного реактора; наші десяті, де власник видавництва після приголомшливого успіху одного з видань (до речі, там іронічно кльовий кейс по тому, як перетворити свою писанину на бестселер), змушений тікати від бандосів, які вимагають з нього забагато роялті; 2144-ий, в якому клони з фастфуд-рестику кидають виклик системі (майбутнє в Мітчелла здалося трохи карикатурним); врешті, постапоклаптичний світ за сотні років по тому, Гаваї, племінне суспільство, й історія, яка виходить на нове коло…

Шість розділів, які ведуть з минулого в майбутнє, після чого роман рушає назад, у зворотному напрямку, завершуючи кожну історію. 1-2-3-4-5-6-5-4-3-2-1. Ну ви зрозуміли, якщо зрозуміли.

Плюс, артефакти з кожного розділу (щоденники, листи, рукописи, фільми, вірування) зʼявляються в розділі наступному, і в цій всій доволі цільній, хоча і стилістично різношерстій епіці зринає примарна ідея реінкарнації і циклічності всього сущого, що завʼязане на людському, читайте - безнадійному.

З явних плюсів, красивезне видання Жоржа і концептуальна робота від перекладачів.

Досвід і час, про який я не жалкую, хоча і чекав чогось більшого. Чи іншого. Проте Мітчелла я ще читатиму. Як мінімум, ще два його переклади українською.

Ну і наостанок, час переглянути екранізацію) Дати і собі, і їй ще один шанс.