спогади

сильний вітер, можливо наближається шторм. різні емоції, чорт його зна, яку покажу. міміка не слухається - посмішка на обличчі, а всередині кладовище всіх амбіцій. імена на могильних плитах, чому найчастіше я бачу своє? нескінченна дорога, а довкола лиш зелені дерева, кущі і свічки. «відчуваєш цей запах?», - безтурботність, що змішалась із пригніченим станом. вкотре апатичний епізод і мої очі сльозами наповнились. я пропустив пару могил, переді мною плита: «2020-2022» дивно, адже я досі живий. я дивлюсь довкола «2022-2023» і знову ініціали вицарапані мої. смішно, бо раніше я лишав ініціали наших імен на деревах, що майже прожили свій вік. це було роки 3 назад, а можливо й всі 5. бачу лиш густий туман, який так заважає вдихнути повітря у повні груди. озираюсь довкола й надалі, тепер імена вже не мої, лиш друзі, знайомі і ти. вже не сумую. знаєш, забув. я знову щасливий, я відпустив. «2023-2024» «2024-2025», дві могили підряд. дивно, що я не можу знайти нову, куди лягти.я чекаю на щастя, лишилось всього пару днів. сумую за посмішкою, що бачив я кожний ранок, і теплою ковдрою, що накривала наші тіла. я подумав про тебе і відстань, знову засумував. згадую твій запах, парфуми, шампунь. памʼятаю одежу, яку ти вдягнула в той день. макіяж як завжди на вищому рівні, хоча ти й без нього прекрасна, мабуть, ти й сама здогадалась. неважливо скільки компліментів я ще зроблю, скільки цілунків залишу на твоїх губах, скільки подарую теплих та щирих обійм, твій погляд той самий: щирий, законний та не має жодних таємниць, хоча не мені це казати. інколи мені страшно від думок, що ти щось ховаєш, але я й без того тебе кохаю.кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю. кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю, кохаю. ти гідна кожної квітки, кожного компліменту, що я зробив та тих, що тебе досі чекають, сонячного проміння, дощу, найкращих сніданків, кожної строки у віршах, що я так рідко пишу, щирого кохання, сподіваюсь, що у мене виходить показати любов. я сплю сам майже тиждень, моє тіло знову накриває ковдра, неначе простирадло у моргу. я помер від того, що оболонка не змогла втримати всі нові емоції, враження та почуття. сильно відкрився, тепер страх заповнює кожен сантиметр тіла. ти як ніхто знаєш, чого я справді боюсь. фобія, мабуть. чому тоді захотів говорити сидячи перед твоїми очима про кожен свій травмуючий досвід, емоцію, яку відчував та думку, що так довго від всіх я ховав.

ненависть до світу та оточуючих. чому так гучно сміється сусід? чому люди навколо дивляться на мене осуджуючи? ненавиджу це все так сильно, наче отримав низький бал з математики у класі 5-6. наче крейда життя зламалась і знову з провиною подивлюсь на вчителя української мови, мабуть цей погляд не покидає мене шостий день. як сказати, що болить всередині щось. наче прийом шкільного психолога у класі 8, коли думки почали зсередини зʼїдати, але на листі напишу, що почуваюсь відмінно. у мене немає страхів, немає вічних голосів, не існувало проблем і ніколи не думав, щоб дати вічну тишу голові. покажу тобі героя вкотре, на твоєму обличчі знову емоція огиди. я дивлюсь на себе в дзеркалі і тим самим поглядом шліфую своє тіло та обличчя, хоча з останнього разу, коли був найкращим минуло півгодини. два роки назад зі мною говорили стіни та я чув незнайомий шепіт перед сном, сидячи самотньо вдома, доносились до мене розмови з кухні. дивно. тепер зі мною не говорить навіть мій сусід. розділи зі мною думки, які так страшно пустити назовні, які тривожно одна за одною заглушують слова улюбленої пісні.

знову плутанина у думках. сумний погляд переповнений страждань. хто стоїть навпроти мене? у дзеркалі відображення не впізнаю. коли востаннє було не похуй на погляд, тон голосу та вираз обличчя, я навіть не згадаю. чому зараз мозок починає кидати тільки негатив, не хочу більше лишати себе один на один. думки ті самі, що у всіх, але сука я хочу розридатись, але вже ніколи не попрошу допомогти. вуста ледь відкрию і тихо уві сні прошепочу, що більше не можу… не можу радіти, не можу сміятись, навіть очі сухі, куди поділась насолода від життя? я хочу перейняти весь твій позитив, побачити у хмарі два усміхнених обличчя, що тільки тобі кажуть одне: «радій». звідки йде цей дофамін у житті, чому тине обманюй себе, я звичайний. в мені нема нічого, що ти так ретельно шукаєш. дволикий нарцис, що романтизує своє життя. головний герой, що так і не отримав сценарій, грає у фільмі своєму сам. режисер не кричить та сцену він обрав сам. гардероб зібраний під настрій та відсутність фінансової грамотності. відсутня можливість переграти кадр, сказати інші слова, зробити щось інакше. обертаючись назад, я змінив би тільки свою оцінку за 4 клас. він знову дотепний, тепер не невдаха. знову сумний, зникає як взимку комаха.холод пробирає тіло, вона відчуває те саме.серце у бурʼянах, мабуть теж скоро завʼяне.

я згадую свої останні сльози. минуло майже півроку. тоді від постійних панічних атак, тепер я на грані через свій внутрішній стан. невдаха. всі цілі, що ставив забулися в мить. вогонь, що мав би здійснити всі мрії, я знову його погасив. важко сказати, що зупиняє мій механізм. нестача любові, довіри, дружніх відносин, а може замало грошей. надто дорогий, надто голосний чи занадто мовчазний. чому нікому я не потрібен, коли нарешті показую емоцію, яку відчуваю, а не дурнувату посмішку, що з обличчя не злазить. можливо, справді мене легше сприймати так: життєрадісний і з першого погляду вільний. «змінися. благаю». чому ніхто не сприймає мене без маски. маю бути ідеальним, напевно. досконалість приведе до могили, у найгіршому випадку до шкідливих звичок. чому я людина, чому я старію, чому день за днем розвивається дисанія. втомлений погляд, до всього байдужість. може спробувати тиждень не їсти або лишити кривавий слід на посмертній записці, може так відчую знову жагу до життя? зрозумію, що хоч себе сприймати будь-яким треба. усвідомлю, що мені є, що у цьому світі втрачати. сімʼя, друзі, сонце і вітер; сміх, сльози, смак кави і фруктів. головне, що є у мене це розуміння, але чи багато втрачаю? не можу знайти розуміння, не можу знайти сили, щоб відписати людині. величезний потік інформації, більше за це лиш кількість людських масок. як себе відкопати з могили. здоровий сон і відучити себе любимим. ти можеш хоч раз порадіти за мене? чому кожен мій успіх супроводжується єбаним негативом? чому я лиш чую, що ти можеш краще. «просто зміни це і це і ще це…». та ну його нахуй, давай краще змінюся я повністю. давай повіримо у реінкарнацію. нове тіло, мозок, нарешті зроблю правильний вибір. оберу інше життя та людей, може тоді це все стане мати хоч якийсь сенс?

я знов думаю про тебе,не можу забути твоїх рук цією любов’ю погублю себе скільки буде ще розлук?у серці знову порожньотвої парфуми забили голову,ехом голос звучить солодкоа до біса, я вірші писати не вмію, закінчити не зможу. ти дивуєшся, чому я такий веселий, а я шокований, що досі не розридався перед тобою. ще одна маска, ще одна особистість та людина, не хвилюйся, я покажу тобі ще вісім інших. гублю справжнього себе, а скоріше свої щирі та відверті почуття та думки. куди подівся той самий романтик з 2021, якого ти цінувала найбільше з людей, він зник, а скоріше я сам його вбив. куди подівся твій найкращий друг, що вислухати проблему та дати рішення міг, що завжди знаходив час для тебе, коли розумів, що будуть його чекати три безсонні ночі. я теж його поховав на кладовищі масок, особистостей, фальшивих почуттів та емоцій. дай мені відчути тепло. тепло твоєї посмішки, заради якого я буду боротися зі світом та власними думками. допоможи. я теж хочу бути з тобою щирим. сотні незакінчених ідей та думок, вибач, я людина і боюсь осуджень. лякає голос, що дає фальшиві надії, лякає стук серця, коли дивлюсь твою нову фотку. найромантичніший з усіх чи ще один авантюрист? дізнайся мене краще, я прошу. найвеселіший від усіх чи знову ком у горлі проковтну? я боюсь відкритись, щоб не втратити тебе назавжди. дим у кімнаті, одежа смердить слабкістю та болем. попіл на твоїй спідниці і ми розділимо з тобою день, а може й ціле життя. я закоханий у твою щиру посмішку та дідько, ти навіть не здогадуєшся, що я пишу ці слова тобі, а ти їх прочитаєш і подумаєш: «…», - я не знаю, що у твоїй голові.вибач, мамо, я точно не найкращий син, але я роблю все можливе, щоб хоч трохи полегшити твій стан та потроху прибрати переживання за моє життя. вибач, що все частіше здаюся сумним і мій пониклий погляд в пустоту додає переживань. цілі та мрії розмиваються і я звернув з дороги під назвою «життя», щоб пройти шлях терен і страждань, щоб насолодитися заходом сонця та світанком, щоб краще зрозуміти це життя через біль та сльози доки мені 18. я чудово розумію, що треба робити для досягнення мрій і продовжую, не дивлячись на те, що твориться всередині мене. на останок хочу сказати, що ненавиджу людей настільки сильно, як і кохаю їх. такі прикольні створіння, що рял між коханням та ненавистю два кроки. чому два? для мене існує нейтралітет, коли ти не можеш бути впевненим у чомусь на всі сто. стільки прекрасного у кожного в душі, які у кожного гарні очі, які неймовірні мрії та бажання у кожного з них у серцях, але ненависті ще більше, мабуть.

мій любий часом під натхненнямрахує в пальцях скільки з'ївдомашніх сирників з вареннямі знайде той, що пригорів.пательня масляна й негіднавін шкрябав ложками по ній...була б тут мама моя рідна,двійбан вписала би значний.сидить в кімнаті — знову граєа ні, єбать, розумним стать схотів!якусь товстезну книгу, бачу, він читає,про те, як правильно пестити, чорт, котів?невже коханому набридла?питати як? мій мозок закипівбурлить в каструльнім дні гірке повидлотвій голос млявий томно захрипівтече з очей, пече печаллюокріп зі слини із вогнемвночі — мовчи, забий мораллюти всеодно щось скажеш певним днем.диван прониз смердючим ад'ювантомна місці там, де ти завжди сидівти гордовитим, нестаранним був сержантомти млів, згасав і все сивівпідкинув долі в'язку стравувона сочиться жиром і свинцемне бачиш в дзеркалі давно вже ти примаруй не запобіг розколу створених системрозбивши скло з переляку травматомвтрачав свій вигляд день за днем,і знов, з ласкавим, рідним ароматомти прийдеш їсти мій отруйний джем