Бліндаж. Тихо. Занадто.Мені снилася мама.Не та, що з останньої фотографії. Не стара, не втомлена. А та, що з мого дитинства - з руками в борошні, із заплаканими очима, коли я пішов у перший клас без шапки. Вона стояла в нашому коридорі й запитувала: «Ти ще повернешся?»Я не знав, що відповісти. Навіть уві сні.Потім мені снився ворон, який сів на наш ДШК і почав сміятися. Сміятися так огидно, як тільки може смерть, яка не поспішає, але точно знає, що її час прийде. Він сказав: "Ви всі мої. Просто не поспішаю".Прокинувся в холодному поту. Бинти на ногах знову мокрі. Пульс - як у загнаного собаки. Вставати не хотілося. Ніхто не говорив уголос, але ми знали - вночі когось не стало. Просто один із нас не хропів. І все.Сни - це тортури. Тому що в них ти знову людина. Чуєш голоси, смієшся, бачиш сонце не крізь дим. Але потім прокидаєшся - і реальність як постріл у скроню: холодна, сіра, справжня.Я думаю, скоро перестану бачити сни. Це буде як відключення залишкової душі. Решта давно пішла - надія, злість, прихильність. Залишилася тільки інерція. І військові черевики, в яких я, здається, народився.Іноді я думаю: може, сон - це репетиція смерті. І тоді тут, на передку, ми - беззмінні актори. Граємо, поки хтось не вимкне світло.Курц